Читати книгу - "Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт"

Він востаннє зирнув на м’язисте тіло, яким так пишався ще вчора, обмився й одягнувся.

Аж до вечора він уникав розмов із іншими членами команди, які, поважаючи те, що їм здавалося Ґреґовим болем, не наполягали на спілкуванні, бо підозрювали, що механік переживає страшні тортури. Та одного вони не могли уявити: до лиха батьківської втрати додався біль усвідомлення того, яким поганим батьком він був.

Опівночі, коли над кораблем розчахнулося чорне, мов паща дракона, небо, а Ґреґ із останніх сил викачував воду, Декстер несподівано поцікавився:

— То ти досі не знаєш, котра із них?..

Ґреґ хотів крикнути «Байдуже! Я жодну з них не знаю достатньо добре», однак обмежився неприязним «Ні».

— Не знаю, як реагував би я, якби щось подібне сталося б зі мною... — пробурмотів Декстер.

— Я також не знаю!

Відповідь вийшла такою влучною, що Декстер, який не звик чути з вуст Ґреґа розумні речі, розгубився.

Механік переживав незвичне для нього болісне відчуття: він раптом почав міркувати. Усередині нього тривала невпинна робота — механіка думки, що виснажувала його. Ні, зовні він не змінився — однак там, під його шкірою, оселився хтось інший, хто заволодів колишнім Ґреґом; до колись тихої примітивної заводі заселилися духовні й інтелектуальні докори.

Повернувшись у ліжко, він довго бездумно ридав, вже не намагаючись зрозуміти, хто саме помер; і помалу ним оволоділа байдужість, він заплющив очі. Ґреґ заснув, не маючи сил ні скинути одяг, ні залізти під ковдру — заснув важким і глибоким сном, що вимотує і залишає на ранок у стані повного знесилення.

Коли Ґреґ прокинувся, йому спало на думку, що після отримання фатальної телеграми він жодного разу не згадав про свою дружину. А втім, для нього Мері була вже не дружиною, а партнеркою по родині, колегою по вихованню дівчат: він заробляв гроші, вона витрачала свій час. Ось так. Рівновага. Класика. Але ж вона могла від цього страждати, — і він згадав те дівча, яке зустрів двадцять років тому... «А зараз, — подумав Ґреґ, — оте чутливе струнке дівча нидіє у жалобі». Скільки років минуло, відколи він востаннє освідчувався їй у коханні? Скільки років, відколи востаннє кохав? Це раптове осяяння вразило Ґреґа.

Розверзлися прірви бентеги. З ранку до ночі механік напружено міркував, картався — це було нестерпно, це його душило, виснажувало.

Щогодини він ставив собі нові й нові запитання про дружину і доньок. Навіть коли працював, то в душі залишався легкий слід смутку, гіркий присмак і меланхолія, позбавити яких не могла жодна тяжка фізична праця.

Останній день перед поверненням додому механік провів на палубі, опершись на поруччя. Аж до обрію тягнулися хвилі, вони затуляли все; тому, закинувши голову, Ґреґ дивився у небо. Коли ти у морі, тебе вабить небо, бо воно яскравіше, мінливіше аніж примхливі, мов жінка, хвилі. Усі моряки закохані в хмари.

Увага Ґреґа перестрибувала з милування зовнішнім сяйвом на внутрішнє хвилювання; ніколи ще він не мав подібної нагоди — бути чоловіком, звичайнісіньким чоловіком, загубленим посеред безмежного океану, поміж безмежжям природи й бездонним проваллям думок.

Уночі, ніби вивершуючи медитативний день, він довго ридав.

Відколи на кораблі отримали телеграму, Ґреґ упевнився, що фактично був удівцем ще досить молодої жінки на ім’я Мері.

Батько, що завтра мав зійти на пристань Ванкувера, упродовж трьох днів по черзі втрачав доньок.

Усіх. Не одну з них. Усіх чотирьох.

Суховіз наближався до суші. На обрії вимальовувався Ванкувер.

Мартини — веселі й невимушені — упевнено висіли в повітрі, мов справжні володарі узбережжя, яке вони знали краще, ніж моряки, і яке пролітали швидше, ніж будь-який корабель.

На суші після спекотного літа квітнула осінь; дерева спліталися кронами у яскраві — жовті і помаранчеві — шатра; листя повільно конало, ніби в останні миті існування насиченими барвами дякуючи життєдайному сонцю.

Корабель нарешті зайшов у Ванкуверський порт. Пильні стрункі хмарочоси віддзеркалювали хмари і хвилі, ніби закарбувавши в собі ностальгію по далеких краях. Погода часто мінилася, вагаючись між сяйливим теплом і дощем: тутешні мешканці називали ці зливи «рідким сонцем».

«Ґранвіль» підійшов до причалу, над яким нависали червоні здійми.

Ґреґ здригнувся. Він помітив серед доків знайомі силуети. На нього чекали.

Він одразу порахував. Одразу зауважив дружину і трьох доньок.

Бракувало однієї.

Ґреґ поки не відчував бажання знати, котрої. Він відвів очі, зосередився на швартуванні.

Коли корабель нарешті було надійно пришвартовано, механік уважно вдивився у вкритих жалобою жінок, що вишикувалися двадцятьма метрами вище — такі маленькі, але впізнавані.

Ну ось...

Тепер він знав...

Знав, котра з них померла, а хто лишилися живими.

Серце мало не вистрибнуло із грудей. З одного боку, у нього щойно відібрали одну донечку, з іншого — повернули одразу трьох. Одна згинула, однак решта урятувались. Ґреґ закляк, не в змозі якось відреагувати, йому хотілося водночас сміятись і плакати.

Бетті... Отже, це була Бетті, молодша донька, та, любити яку у нього не було часу...

Із палуби перекинули місток, Ґреґ зійшов.

Але що це? Щойно він ступив на причал, як із-за ящика, де вона ховалася, вихопилася Бетті — вона підбігла до сестричок і стала поруч, щоб разом зустріти тата.

Як таке можливо?!

Ґреґ, наче прибитий, рахував знову і знову: у кількох десятках кроків від нього стояли всі чотири доньки! Він нічого не розумів і не міг і кроку ступити: адже всі чотири були живі-живісінькі! Ґреґ схопився за поручень, відчуваючи, як пересохло у горлі. Отже, сталася помилка? І від початку... Телеграму було адресовано не йому! Комусь іншому! Передали звістку йому, але стосувалась вона іншого моряка і його доньки! Смерть не зачепила його родину!

Зрадівши, Ґреґ побіг до своїх. Спочатку, розсміявшись, схопив у обійми дружину Мері, міцно притиснув до себе. Вона із подивом дозволила чоловіку душити себе. Давно він не кидався до неї з таким запалом. Потім Ґреґ довго обіймав своїх доньок, торкався їх, мацав, ніби перевіряв, чи дійсно вони живі; він не зронив ані слова, лише кричав, кричав радісно, і його очі повнились вологою вдячності. Що ж, і нехай! Він вже не соромився, не ховав своїх сліз — він, завжди такий цнотливий і стриманий, мужній і неговіркий, цілував їх, притискав до себе, а особливо Джоан, що аж