Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

Я всідаюся за стіл за кілька хвилин до того, як мама з бабцею починають усіх частувати. Дятел привітно киває і підморгує мені; я нахиляюся вперед, щоб обмінятися з ним традиційним вітальним поцілунком у щоку. Як на мене, це жест для голубих або для крутих мачо. Тільки з наступного поплескування по плечу можна збагнути, по який ми бік від барикади.

— Як справи?

— Та які тут уже справи можуть бути? — бурчить він. — У моєму віці, коли вже відчуваєш, що тебе землею засипано аж по коліна.

І регоче, показуючи свої криві зуби, серед яких поблискує один золотий.

— А що про крадіжку?

— Поки нічого. Але минулої ночі обікрали ще одну хату, по сусідству. Якщо комусь таки вдасться їх схопити на гарячому, сподіваюся, вистачить глузду не кликати карабінерів, — тут він промовисто хитає вказівним пальцем у мене перед носом, — нехай кличуть мене.

Він б’є себе рукою в груди, і більше додавати нічого не треба, і так ясно, яких тортур доведеться зазнати клятим грабіжникам, потрап вони йому до рук.

На ньому та сама картата сорочка, розстебнута на грудях. На шиї поблискує ланцюжок: повішений Христосик б’ється головою об червону перчину. Майка під сорочкою так напнулася, що здається, ніби Дятел сховав під нею цілого кавуна. Випнутому животу, широкому торсу і квадратним плечам (свідчення колишньої огрядності) аж ніяк не відповідають худесенькі, криві ноги. Коли він ходить, нагадує мені здоровенного птаха — звідси і його прізвисько.

За вечерею п’ють багато. Нам теж не забороняють, навіть заохочують, якщо в родинному колі. Жінки теж не цураються чарки, тут якраз у нас абсолютне рівноправ’я. Навіть паралітичка попросила собі налити на два пальці. Дятел їй не відмовляє, адже твердо переконаний, що вино — це панацея від усіх недуг, як тілесних, так і душевних. Кожен ковток супроводжує своїми тупуватими жартами про те, що буде, коли вони підуть до хати і залишаться на самоті, захмелілі і звеселілі від вина й вечірнього літнього повітря. Бабця чмихає, ледве не подавившись від сміху, заходиться кашлем, показуючи свої керамічні зуби, помахує віялом.

— На два пальці, не більше, домовилися? А то ще накинешся потім на мене, як минулого разу.

Всі регочуть.

— Це вона тут перед вами така сумирна і тиха, а вдома таке витворяє — Господи помилуй! — справжня бенгальська тигриця! Як розходиться було, так і мені за нею не вгнатися! А що з мене вже взяти? Знаєш, дорогенька, я вже свій арсенал давно вистріляв! У набоях порожньо.

Отак він сам запитує і сам відповідає. Зігнутими у формі пістолета пальцями правиці тицяє собі на матню штанів. Бабцине реготіння стає на октаву вищим.

Десята година, пора приймати ліки. Дятел приймає їх прямо на наших очах, не соромлячись: викладає піґулки рядком на серветці і закидає до рота по одній з дотошною злістю. Потім попри настанови лікаря запиває ковтком білого вина.

Закінчивши, дає піґулку і дружині, перш ніж відвезти її до хати на візку. Коли повертається надвір, стискає в руці пляшку віскі, і дехто з нас (він сам, мама, бабця, Вейн) додають собі трішки в морозиво.

Щоб компенсувати той факт, що він уже однією ногою в могилі, що його арсенал спорожнів, що доводиться жменями приймати ліки, що старість — не радість, Дятел неповоротким від віскі язиком заводить розповідь про славні роки своєї молодості, розказує епізоди, згадує імена й прізвиська. Часто переривається, запитує в бабці, чи знала вона того або іншого з героїв та учасників його пригод. Якщо вона відповідає, що ні, дивується: як таке може бути?! І починає описувати незнайомця за заведеною в селах біблійною формулою (син того й того або внук того й іншого), що інколи передбачає згадування родичів до сьомого коліна, домашні адреси, крамниці й інші заклади поряд із домівками, які існують зараз або існували протягом останніх сорока чи п’ятдесяти років.

Таким чином, розповідь просувається уривками: час­тина історії, топографічно-етнографічний відступ/екскурс. Зазвичай в основу сюжету покладено одну з походеньок Дятла і те, як котрийсь родич його коханки захоплює їх на гарячому і погрожує йому. Але він не ликом шитий. Завжди вміє втекти, викрутитися. А якщо не вдається, то він по слово до кишені не лізе: згадає неприятелеві про його грішки, і той відступає. Авжеж, я не святий, це правда. Але ти справді хочеш, щоб я про тебе людям порозказував?

Паралітичка в хаті, спить міцно під дією снодійного, а тому Дятел особливо не переймається, щоб говорити тихше.

— То ти був іще той гуляка! — промовляє бабця, коли розповідь нарешті доходить до кінця.

А Дятел натякає, що все це лише невелика частка його подвигів, про які можна розказувати й розказувати, і на підтвердження своїх слів гепає ребром долоні по столу.

Деякі історії пов’язані із зовсім юними роками Дятла. Він запевняє, що втратив цноту ще у дванадцять років із дев’ятирічною дівчинкою, яка водила його до лісу по каштани, а там розстилала на листі плед і розважалась як доросла жінка.

Інші історії свіжіші, інколи згадуються дружина, донька і навіть онук. У ролі жертви виступають то вчителька, то бабуся одного із друзів онука, яку він спокусив перед ворітьми школи, а то й навіть випадкова жінка в горах, на яку він наткнувся під час вилазки за грибами чи на полюванні. А в розповідях, що пов’язані зі старістю, з’являється якась удова, котра живе тут недалеко, по сусідству, якщо слідувати за непевним помахом руки Дятла кудись у напрямку купки будинків біля залізниці.

Оті кохання у зрілому віці не вважаються зрадою, а сприймаються як ліричні відступи від шлюбу. Зустрічі й спарювання відбуваються із якоюсь прямо-таки фатальною природністю. Ніякого примусу, почуття провини чи гріха. Опуклі органи напружуються і встромляються у відповідні заглибини, яким у залежності від поспіху та пристрасті надається більше чи менше часу, щоб зволожитися.

У тих розповідях аж ніяк не можна замовчувати анінайменших природних дрібниць. Навіть сморід як від дохлого пацюка, якого може набути жіноча піхва, якщо її тривалий час не мили під проточною водою.

Таким чином світ оповідок Дятла, якщо узагальнити, — примітивний і наївний. Але з останньою чаркою «на коня» у ньому несподівано, як ґедзь у густому чагарнику, може прогулькнути нав’язлива згадка про правила пристойності. І звідси — журба. Але це може бути викликано й фазою зниження тонусу, як наслідок недавно випитих ліків. Забувши про чудовий веселий світ, що хвилину тому існував завдяки його розповідям, Дятел ураз стає