Читати книгу - "Маша, або Постфашизм"

Ми розуміємо, що від нас вимагатимуть конкретних пропозицій, а не безглуздого пробудження емоцій. Логічно напрошується питання: якщо сьогоднішнє ставлення до сторів є аморальним (на тій підставі, що стори — тілесно ідентичні людям), то що робити з усією нашою цивілізацією, що тримається на сторах? Тоді потрібно вирішувати питання про їхню заміну. Ким? Знову людиною? Знову нове рабство? Або ж — автоматичними пристроями? І знову повернення до всіх відомих жахів давно відгримілої індустріальної ери? Ми перебуваємо в колі «вічного повернення». Але й мовчати не дозволяють нам жахливий застій і моральне почуття.

Партія консервативних гуманістів заявляє: наша мета — розбудити почуття і свідомість людей. Розбудити життя. Ми усвідомлюємо, що тим самим ми ввергаємо людей в напружене існування: доведеться посилено думати, сперечатися, вирішувати надзавдання, яких для сьогоднішньої свідомості ніби не існує. Своїм закликом жахнутися собою, оглухлим до цілком людських криків подібних на тебе (наша проклята спорідненість з фашизмом!), ми дисгармонізуємо буття. Але це, можливо, і є власне життя: не спляча совість, а совість, яка ставить запитання. Ми хочемо жити, дихати, а жити можна тільки нею. Бо невже ми менше люди, ніж наші далекі предки, які довго молилися небесам — перш ніж перерізати барану горло?

Президія Партії консервативних гуманістів

Від редакції

Друкуючи Заяву Партії консервативних гуманістів, ми керувалися Постановою Вищої Ради Рейха «Про надання трибуни політичним рухам і організаціям». Наведені в Заяві думки здаються далеко не безперечними, але заслуговують на увагу та обговорення. Ідея переглянути наше ставлення до сторів давно витає в повітрі. З іншого боку, вона малозрозуміла більшості населення планети. Вона, безумовно, несе в собі загрозу тим усталеним уже формам і принципам життя, які існують не одне століття. І все-таки Моральний Кодекс Неогуманіста диктує нам надавати будь-якій людині та будь-якій організації право висловлюватися, навіть якщо висловлювані ідеї здаються дивними і незрозумілими більшості. Заборону накладено лише на поширення ідей, що закликають до експлуатації людини людиною та до насильства над людиною. Ні того, ні іншого Вищий Комітет Цензури газети «Голос Рейха» в Заяві не побачив.

Пропонуємо політикам, фахівцям і просто читачам висловити свою думку.

11

Наступного ранку я голився у ванній, коли почув Ельзин голос:

— Де ти там?

— Що таке?

— Я щойно була в загорожі. Це якийсь жах, йди подивися.

— Я голюсь.

— Ти голишся, а хтось побив нашу Машу! Її неможливо впізнати!

То була її звична логіка. Згідно з нею, моя провина полягала в тому, що я голюся.

— Ну і що? — я продовжував голитися.

Я вже виробив типову реакцію на її раптові збудження: продовжувати робити те, що робив в даний момент, неначе нічого не сталося.

— Як це що? — це була теж її звична реакція на мою реакцію. — Хтось калічить наших сторів, а тобі все одно?

— А чому ти кричиш?

— Тому що ми не мільйонери, щоби щороку купувати нового стора. Адже її могли вбити!

— Я думаю, це Кривий, — сказав я. — Відколи він пошкодив руку, то став нервовим.

— Хіба? — Ельза стояла у дверях, спираючись на одвірок; я бачив її в дзеркалі. — Навіщо він її побив?

— Не послухалася.

— Треба тоді її прив’язувати на ніч. І взагалі, час уже його колоти.

— Наступного року, — сказав я. — Коли підросте Бичок.

Бичком ми назвали молодого сильного стора, сина Красулі, нашої старшої самки.

Того ж дня я мав нарешті розмову з Альбертом. Була субота, Альберт на заняття не йшов, сидів удома. Треба ж нарешті виконати батьківський обов’язок: поговорити з сином про життя, про його майбутнє. Я все відтягав цю розмову. Чесно кажучи, не відчував за собою права виступати в ролі знавця істини. Сам я не дуже розумів, навіщо я живу і чи так живу. «Авторитет батьків» завжди спирався на обман: що вони володіють кінцевою істиною і що їхнє життя — правильне. Але я не знав, що таке правильне життя. Як сказав один античний мудрець, «правильне життя — це моє». Ось це більше відповідало дійсності.

— Альберте, я хотів би з тобою поговорити.

Я зайшов до його кімнати без стуку. До цього я не раз думав, як почати розмову, як підступитись. Ось уже два роки, як син змінився, замкнувся в собі і з ним стало важко говорити. Якби я почав стукати в його двері і питати дозволу ввійти, це, напевно, сподобалося б йому. Але, з іншого боку, таким чином я би від самого початку перетворив себе на якогось прохача, а він просто зглянувся би на мене. Усе ж таки я був йому батьком, і занадто вже велика ввічливість, мені здалося, в цьому випадку недоречна, може спровокувати неправильне розуміння ситуації. У батька повинні бути авторитет і воля.

На жаль, вийшло не зовсім так, як я хотів. Я очікував, що Альберт скаже: «Заходь, тату», — а натомість побачив тільки переляк на його обличчі (він не очікував, що відчиняться двері). Він щось писав і в мене на очах швидко сховав у стіл якийсь зошит (напевно, щоденник). Вийшло, звичайно, по-дурному. Та відступати вже було нікуди.

— Я хотів би поговорити з тобою, — повторив я, сідаючи навпроти, на диван.

Він продовжував мовчати: з якогось часу це стало його звичною манерою спілкуватися зі мною, яка у мене просто викликала лють. За що він мене ненавидить? Що я йому зробив?

— Альберте, ти вже дорослий і скоро закінчиш школу.

Я говорив і відчував всю абсурдність і нікчемність своїх слів, — так ніби ми обидва розуміли, що розігруємо для годиться якусь вульгарну сценку з виховного роману. У мене не було контакту з ним, а без цього все безглуздо і паскудно. Чому в мене такий син? Коли я ростив його, то думав про глибокий зв’язок між ним і мною. Про зв’язок, який врятує мене від самотності в житті. Про його почуття до мене, батька: про любов, повагу, відданість. Але нічого цього не було. Навпаки: ні з ким іншим більш гострої самотності я не відчував. Хіба що з Ельзою. Дружина та син були єдиними у світі людьми, поруч з якими я не хотів жити, настільки я відчував себе непотрібним, зайвим.

— Коротше, ти на порозі життя, — сказав я. — Ти