Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Маша, або Постфашизм 📚 - Українською

Читати книгу - "Маша, або Постфашизм"

299
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Маша, або Постфашизм" автора Ярослав Йосипович Мельник. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 53
Перейти на сторінку:
повинен вибрати якусь професію...

— Все одно я буду актором, — сказав Альберт і вперше, з викликом, подивився на мене.

Я був його ворог, він, видно, довго чекав нападу, готувався, добирав потрібні слова, й ось битва почалася. Який абсурд.

— Альберте, хіба я тобі сказав, що тобі не можна бути актором?

Найбільш прикрим було те, що Ельзи, від якої і йшла «заборона на професію» і сама ініціатива цієї розмови, він не боявся і таких ворожих почуттів до неї не плекав.

— Альберте, я з тобою говорю (він не відповів мені). Я ж не проти твого вибору. Просто ти повинен все знати про своє можливе майбутнє.

Тут він нарешті заговорив, дивлячись не на мене, а кудись собі під ноги:

— Що знати? Що за це мало платять?

Я був вражений, з якою іронією, з яким почуттям до мене він це вимовив.

— Річ не в платні, — сказав я. — У мистецтві можна бу­ти або всім, або нічим. Ось що лякає мене і маму. А шансів стати всім дуже мало.

— Тому що я нездара, так?

Здавалося, він готовий мене вбити.

— Я не кажу цього.

— А що ти кажеш?

— Я ж жодного разу не чув, не бачив твоїх проб. Та якби і бачив — хіба я театральний фахівець?

— Ну тоді чого ж ви лізете не в своє діло?

Він продовжував дивитися собі під ноги.

— Тому що ми хвилюємося за тебе, — сказав я, проковтнувши образу.

— І хочете з мене зробити бухгалтера?

— Зовсім ні. Єдине, чого я хочу, — це щоб ти був щасливий у житті. Щоби потім не шкодував, що все твоє життя пішло не в той бік.

— А звідки вам відомо, в який бік повинно йти моє життя?

З ним було важко, майже неможливо говорити.

— Нам не відомо, але...

— Ну то й не лізьте, якщо не відомо.

Я не знайшов, що відповісти. Сидів якийсь час, відчуваючи своє безсилля і поразку. Чи не занадто високої він про себе думки, ким він себе уявляє, молокосос? Мати, батько для нього — порожнє місце. А що буде далі?

Я підвівся.

— Ось що, Альберте, — сказав зміненим глухим, тоном. — Ти не маєш права так говорити зі своїм батьком. Я тобі не твій однокласник. Я прийшов до тебе з добром, з думкою про тебе, про твоє щастя, з турботою про твоє майбутнє, а ти мені грубиш, як...

— Та дайте мені спокій із вашими турботами!..

І він, упавши обличчям на стіл, раптом почав плакати.

— Я...

— Іди звідси! — закричав він голосом, який зривався.

Весь червоний, я вийшов із кімнати. Що з ним? Треба би почитати книги про підлітків. По суті справи, він вигнав ме­не. Вигнав геть.

— Чого ти такий червоний?

— Та ти мене залишиш у спокої чи ні? — Ельза аж оторопіла від мого крику. — Живіть ви всі, як хочете!

І я хряснув вхідними дверима. Та перш ніж двері зачинилися, я встиг почути її крик, кинутий у спину:

— Тобі треба лікуватись у психушці, чуєш?!

Мене всього трясло. Що з моїми нервами? Я відчинив ворота загороди й пішов до Кривого, який працював у кутку. Непошкодженою рукою він колов дрова. Інші стори, побачивши мене, кинулись у протилежний кут, трясучись від страху. Невже я таке чудовисько?

— Пішов геть!

Я відштовхнув Кривого й узявся рубати дрова зі шаленою швидкістю.

Через півгодини я впав просто на настил, весь мокрий від поту й уже спокійний. У кутку, збившись у купу, стояли стори. Стояли і дивилися на мене десятками очей.

12

Руда снилася весь наступний тиждень. Такого зі мною ще не було. Повторювався один і той самий сон: я її колю, вона страшно кричить, я виймаю ножа, вона перестає кричати і дивиться на мене. Тоді я знову занурюю в неї ніж — і вона знову кричить. І так без кінця. То дивиться на мене, то кричить.

— Що з тобою?

Ельза невдоволено глянула на мене.

— Не спиться.

Я сидів у ліжку і дивився на свої ноги.

— Піди випий снодійного.

— Не хочу.

— Ну, що трапилося?

Я вагався, казати чи ні.

— Нічого.

Вона все одно не зрозуміла би. Як усі жінки, вона не мог­ла дивитися, як убивають тварин, але моїх почуттів у неї не було. У неї був звичайний жах перед умертвінням і тільки.

На той день було призначено нараду в редакції, тож я вийшов з дому раніше, ніж зазвичай. Мені подобалися ці дні, коли я відчував, що «повинен» щось зробити: коли сила, яка змушувала мене щось робити, знаходилася не в мені ­всередині, а діяла ззовні. Я просто мусив встати о шостій ранку і прибути до редакції. Це було рабство, і це була якась свобода. Мені не треба було вирішувати, чим зайнятися, ­робити болісний вибір. Все спрощувалося всередині. Дивно, але я себе навіть більше поважав у такі дні — хоч і не належав собі.

Я вийшов з двору, навіть не згадавши про сторів: про Машу, про Кривого. Я згадав про них, лише сидячи в авто­бусі, — згадав і чомусь зрадів, що забув про них. Останнім часом я жив якимось дивним життям: переживаючи ніби не свої думки та почуття. Стори занадто глибоко увійшли в мене: я думав про них, я проводив з ними час, вони снилися мені. Раніше, в молодості, цього не було. Не можна стільки уваги приділяти звичайним тваринам — це не­нормально.

Дорога пролягала через поля, які жовтіли аж до обрію житом, безлюдні, задумані, вони вносили якийсь спокій в душу. Це був гарний ранок, сонячний, тихий. Підстрибуючи на вибоїнах, я спостерігав за хвилями золотого моря, які гнав у далечінь прохолодний вітерець. У такі хвилини, звільнений від усього, я забував про час і про те, куди та навіщо я їду.

— Газетку не хочете?

Останнім часом почали продавати газети в автобусах. Я дістав монети й узяв у водія газету. Виконуючи завдання редакції, я якось мало цікавився, де і на якій сторінці, в якому номері надруковано мій репортаж. Робити газету, контактувати з читачами, зі суспільством, «тримати руку на пульсі» — це робили за мене «у верхах». То було не моє діло і не моє життя. Колись я заздрив тим, хто «робить газету», «створює громадську думку», живе духом суспільства. Та згодом перестав: мене тягнуло в село, на свою ферму, «далі від світу». Там я більше був собою, там був мій світ. З часом я зрозумів, що мене влаштовує робота виконавця «окремих замовлень». Я робив репортаж, віддавав його до редакції. Що

1 ... 13 14 15 ... 53
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маша, або Постфашизм», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маша, або Постфашизм"