Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"

– Не псуй свою книжку, дівчинко моя. Ти навіть не знаєш, яка вона хороша. І ідея добре розроблена. Нехай полежить, дозріє, – так звучала порада батька, який і сам вчиняв у житті так, як проповідував, терпляче чекаючи дозрівання власних плодів і не поспішаючи зібрати їх навіть тепер, коли вони стали солодкими і м’якими.

– Гадаю, Джо отримає більше користі, пройшовши через випробування, ніж вичікуючи, – сказала пані Марч. – Критика – найкраща перевірка для такого роду роботи. Вона виявить несподівані переваги й недоліки твору Джо і допоможе їй наступного разу написати краще. Ми занадто упереджені, а похвала і осуд сторонніх виявляться корисними, нехай навіть роман принесе мало грошей.

– Так, – сказала Джо, насупивши брови, – я згодна. Я так довго з ним порпалася. Тож уже не знаю – хороший він, поганий чи так собі. Мені буде дуже корисно, якщо спокійні, неупереджені люди подивляться на нього і скажуть, що думають з цього приводу.

– Я не викинула б з нього жодного слова. Ти все зіпсуєш, якщо пристанеш на вимоги видавця. Те, що відбувається в умах людей, набагато цікавіше, ніж їхні дії, й вийде просто каша, якщо ти викинеш ті пояснення, які є в твоєму романі зараз, – заперечила Мег, яка була твердо впевнена, що книжка Джо – найчудовіша зі всіх коли-небудь написаних романів.

– Але пан Аллен пише: «Відмовтеся від усіх пояснень, зробіть розповідь яскравою й драматичною і дайте самим персонажам розповісти всю історію», – перебила її Джо, звертаючись до записки видавця.

– Зроби так, як він каже. Видавець знає, що можна продати, а ми – не знаємо. Зроби популярну книжку та отримай стільки грошей, скільки дадуть. Потім, коли зробиш собі ім’я, зможеш дозволити собі не підкорятися правилам і вставляти у свої романи всяких філософів і метафізиків, – сказала Емі, яка дотримувалася суто практичного погляду на справу.

– Якщо мої герої – «філософи й метафізики», – відгукнулася Джо зі сміхом, – це не моя вина. Я нічого не знаю про подібні речі, крім того, що чую іноді від тата. А якщо я взяла дещо з його мудрих думок і вплела в мій роман, тим краще для мене. А ти, Бет, що скажеш?

– Я так хотіла б побачити його надрукованим швидше, – ось і все, що сказала Бет, і, кажучи це, усміхнулася. Але в її вислові відчувся мимовільний наголос на останньому слові, а в очах дівчинки, котрі ніколи не втрачали своєї дитячої простодушності, з’явився якийсь сумний вираз – і серце Джо на мить стислося від страшного передчуття і змусило її пуститися в своє маленьке комерційне підприємство «швидше».

Отже, зі спартанською твердістю юна письменниця поклала свого первістка на стіл і почала шматувати із жорстокістю людожера. У надії догодити всім вона приймала всі поради, що до неї надходили, і, подібно до стариганя та його осла у відомій байці, не догодила нікому.

Батькові подобався метафізичний струмінь, який непомітно для неї самої опинився в романі, тож цьому струменю було дозволено залишитися, хоча Джо й сумнівалася в правильності такого рішення. Мати вважала, що в романі забагато описів, тому майже всі вони були викинуті, а разом з ними – і багато необхідних сполучних ланок роману. Мег захоплювалася трагічними сценами, і Джо взялася нагромаджувати страждання, щоб догодити їй. Емі заперечувала проти жартів, і з найкращих спонукань Джо прибрала всі веселі сцени, що оживляли цю похмуру історію. Потім, щоб довершити руйнування, вона викинула одну третину тексту й відправила свій бідний роман, немов общипану вільшанку, у великий, кипучий світ – щоб випробувати долю.

Роман опублікували, вона отримала за нього триста доларів і водночас безліч похвал і докорів – і те, й те звалилося на Джо в значно сильніших, ніж очікувала, висловах. Вони спричинили неабияке замішання, тож аби прийти до тями, їй знадобився певний час.

– Ти казала, мама, що критика допоможе мені. Але чи можливо це, коли вона така суперечлива, що я не знаю, чи написала багатообіцяючу книжку, чи порушила всі десять заповідей? – вигукувала бідна Джо, гортаючи купу газетних вирізок, уважне читання яких наповнювало її душу то гордістю й радістю, то гнівом і непідробним жахом. – Ось ця людина пише: «Виняткова книжка, сповнена правди, краси і впевненості; все в ній чудово, чисто, натхненно», – продовжила читати збита з пантелику письменниця, – а наступний читач каже так: «Теорія книжки порочна; повно нездорових фантазій, спіритичних поглядів, неприродних характерів». Але в мене не було ніякої «теорії», я не вірю в спіритуалізм, а мої характери взяті з життя. Не розумію, як цей критик може бути правий… Ще один каже: «Це один з кращих американських романів, що з’явилися за багато років» (у мене досить здорового глузду, щоб так не думати), а наступний стверджує, що «хоча роман оригінальний і написаний з великою силою і почуттям, він є небезпечною книжкою». Нічого подібного!.. Одні сміються, інші хвалять, і майже всі наполягають на тому, що в мене була глибока теорія, яку я хотіла розвинути, коли я всього лише писала заради грошей і задоволення. Вже краще б я опублікувала його цілком або не друкувала зовсім, тому що терпіти не можу, коли про мене судять настільки перекручено.

Домашні та друзі не скупилися на похвали й слова розради, проте це був важкий час для чутливої, палкої Джо, яка хотіла як краще, а вийшло як завжди. І все-таки це випробування принесло їй користь, бо вона почула і критику з боку тих, чия думка була по-справжньому цінна, – критику, яка служить найкращим уроком для письменника-початківця. А коли перше потрясіння минуло, Джо змогла посміятися над своєю бідною книжкою, все ще, однак, вірячи в неї і відчуваючи себе мудрішою й сильнішою після отриманих ударів.

– Я не геній, як Кітс[18], і це не вб’є мене, – говорила вона рішуче. – Зрештою, не я залишилася в дурнях, бо фрагменти, взяті прямо з реального життя, були оголошені безглуздими й неможливими, а сцени, які я створила у своїй власній дурній голові, названі «чарівно природними і правдивими». Постараюся втішитися цим, а коли буду готова, зроблю нову спробу.

Розділ п’ятий

Мудрості сімейного життя

Як і більшість інших юних матрон, Мег починала своє подружнє життя з твердою рішучістю стати зразковою господинею. Джон, на її думку, мав знайти вдома рай: завжди усміхнене обличчя дружини, добре харчуватися щодня й не знати, що таке відірваний ґудзик. Вона вкладала у свою працю стільки любові, енергії й оптимізму, що просто не могла не домогтися успіху. Її рай був далеко не безтурботним, бо ця маленька леді старанно поралась, була аж надто схвильована тим, щоб догодити чоловікові, й метушилася, як справжня Марта[19], обтяжена безліччю турбот.

Іноді вона