Читати книгу - "Доставка щастя. Шлях до прибутку, задоволення і мрії"

* * *

Уся наступна доба в нас із Санджеєм минула за розмовами, що робити далі. Ми щиро вірили, що LinkExchange ще є куди рости, але ж важко було і відмовитися від таких величезних грошей. Тож ми вирішили сповістити Ленні, що продамо йому компанію за два мільйони доларів готівкою. Якщо затія вигорить, вийде, що я та Санджей за якихось п’ять місяців заробили по мільйону доларів. Я десь читав, що коли під час переговорів вас не хвилює їхній результат і ви не боїтеся просто встати і піти, це посилює вашу позицію. Якщо йтиметься про два мільйони, я буду щасливий навіть тоді, якщо наша угода зірветься.

Подальші події показали, що Ленні не схильний вважати, ніби ми коштуємо два мільйони (а я не схильний був вважати, що він мав ті гроші), тож зійшлися на тому, що йтимемо кожен своєю дорогою, але стосунки збережемо.

— LinkExchange — це ваш шанс, що випадає лише раз, — казав Ленні. — За все життя я заробив купу грошей, але багато й втратив, коли вирішував усе поставити на кін, а не взяти гроші зі столу. Бажаю, щоб вам дуже пощастило.

Ще ніколи ми з Санджеєм не мали такого сильного бажання довести, що наш LinkExchange здатний стати успішним. Ми просто мусили показати Ленні, що він не має рації.

По нашу послугу зверталося все більше люду, і ми з Санджеєм дедалі більше розуміли, що нам не обійтися без сторонньої допомоги. Це стосувалося як роботи з клієнтами, так і складання програм. І якщо раніше ми просили друзів, які приїздили до нас, побути довше й допомогти відповідати на листи клієнтів, то тепер до цього додалися ще й пошуки програмістів.

Я пригадав, що в коледжі мені якось довелося взяти участь у міжнародному конкурсі з програмування. Кожен коледж мав право виставити команду з трьох найкращих програмістів, і в боротьбі мали виявити найсильнішого. Перемогла команда нашого коледжу. Я вирішив, що треба зв’язатися з Хаді, з яким ми тоді брали участь у змаганні, та закинути вудочку — чи не бажає він попрацювати в Link Exchange.

Ще в коледжі я дізнався, що Хаді цікавиться фокусами, і якось ми навіть говорили про те, щоб улаштувати в лекційній аудиторії шоу ілюзіоністів і заробити трохи грошенят. Ми вірили, що зможемо конкурувати хоч із самим Девідом Копперфілдом, та зрештою так нічого і не зробили, бо обидва були дуже зайняті.

Зв’язавшись із Хаді, я насамперед поцікавився, чи не бажає він стати частиною команди LinkExchange, і вивалив йому всю фонову інформацію про те, як швидко ми ростемо, як відмовляємося від мільйонних пропозицій, і взагалі, як це збіса цікаво. Хаді сказав, що все це, звісно, круто, але він по вуха в роботі, бо сидить у Сієтлі, працює на Microsoft — керує командою, яка розробляє браузер під назвою Internet Explorer, що має скласти конкуренцію Netscape, і приєднатися до нас не може.

Але він сказав, що має брата-близнюка, який схожий на нього як викапаний, і навіть поводиться так, як він. З його слів, схожість між ними була така, що в коледжі вони ходили на співбесіди один замість одного і підстраховували, коли котрийсь із них був дуже зайнятий. Цікаво, на побаченнях наосліп вони теж один одного підміняли?

— І що... ти хочеш, щоб ми взяли на роботу твого дублера-двій-ника? — спитав я.

— Авжеж.

— Скажи, невже це правда, що ви ходили один замість одного на співбесіди?

— Правда.

— Що ж, чудово. І як звати твого дублера?

— Алі.

Після першої розмови з Алі в нас на квартирі ми з Санджеєм погодилися, що він буде третім компаньйоном, і відкрили в Сан-Франциско справжній офіс. Кожен із нас пропонував своїм друзям піти на роботу до LinkExchange, і ми потроху обростали кадрами.

У грудні того ж року в компанії було вже двадцять п’ять працівників, переважно з кола наших друзів. Тоді ж до нас звернувся Джеррі Янґ, співзасновник Yahoo!, він був не проти познайомитися. Yahoo! щойно успішно провела масштабне IPO[15], і вартість цієї компанії сягнула мільярда. Джеррі був зразковим дитям тодішнього буму «доткомів»[16], і нам страшенно не терпілося зустрітися з ходячою легендою інтернету. Ми тішили себе надіями, що зможемо укласти з Yahoo! якусь оборудку на кшталт розміщення реклами, і тоді це допоможе прискорити наше зростання.

Як з’ясувалося, реклама Джеррі не цікавила. Він хотів купити нашу компанію, і для нас це була повна несподіванка. Слід було дочекатися закінчення різдвяних вихідних, бо всі, хто працював у відділі корпоративного розвитку, роз’їхалися по відпустках, тож ми домовилися повернутися до розмови в січні.

Після Нового року він приїхав удруге, зустрівся з нами на старій квартирі та назвав мені, Санджеєві й Алі приблизну суму, яку готовий викласти.

— Двадцять мільйонів доларів.

Лише ціною неймовірних зусиль мені вдалося зберегти спокійний вигляд і поводитися так, наче нічого не сталося. Перше, що спало на думку — це «Вау!». Другою думкою було: «Як добре, що ми не продали компанію Ленні п’ять місяців тому!»

А Джеррі ми сказали, що обміркуємо його пропозицію і зв’яжемося з ним за кілька днів. Усе це скидалося на дежавю, от лише сума цього разу була більша. Набагато, набагато більша.

Наступні кілька днів минули як на пороховій бочці. Ми повідомили решті працівників про те, що сталося, сказали, що я, Санджей та Алі міркуємо над тим, яке ухвалити рішення. Якщо відхопимо двадцять мільйонів, я зможу до кінця своїх днів навіть не згадувати про роботу.

Я вирішив пофантазувати і склав перелік усього, що зроблю, коли ці гроші опиняться в моїх руках:

• куплю в Сан-Франциско квартиру чи дім, щоб мати власний дах над головою, а не ділити з кимось орендоване житло;

• куплю телевізор з великим екраном і облаштую домашній кінотеатр;

• робитиму такі собі міні-відпустки (тривалі вихідні) й кататимусь, куди заманеться — в Лас-Веґас, Нью-Йорк, Маямі та Лос-Анджелес;

• куплю собі новий комп’ютер;

• започаткую ще одну компанію, бо таки люблю щось створювати і розвивати.

Мене здивувало, що список