Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

Мартина він заповажав за гуску, яку цей святий ховав для нього в контейнер, щоразу в інший. Це було схоже на гру, він приймав її, і так вони бавилися. Мартин щедро напихав гусці в задницю рис і яблука. Іноді дарував йому цілу, іноді шматок, бувало, погрижений.

Наївшись, він уявляв себе меценатом, який на честь святого Мартина фундує по цій чужій країні, що розпростерла йому назустріч смітникові обійми, храми з ошатними дзвіницями, що довго і вдячно бамкають. Той бамкіт звучав щоразу по-іншому: коли був голодним; коли, ситий, розмріювався; коли одного разу, наївшись грибів, конав у незнаному до тих пір піднесенні, перетворившись на дзвін, який, ширяючи то в один бік, то в інший, заливався райдужною мелодією.

Рука намацала пакунок. Він на доторк збагнув її, розкіш — залютовану в поліетилен полядвицю. Під світлом ліхтаря полядвиця виглядала, немов на операційному столі. Він обертав її в пошуках терміну зберігання. Знайшовши, став лічити, проте дні нічого не означали, вони пливли, мов кораблики, яких він ніколи не стримував. Під-натужився і почав пригадувати. Й тут йому стала в пригоді газета за понеділок, дев’ятнадцяте. Понеділок був учора, отже, двадцять першого настане завтра. Йому уявився буханець духмяного хліба і цибулина. Чи тому, що цибуля була надміру пекуча, чи з якихось інших причин, на очі навернулися сльози.

Смітник був його креативним шеф-кухарем, автором ні з чим не зрівнянних меню. Навіть якщо меню не подо-балося, він ніколи не скаржився. Він звик до екзотики і несподіваних поєднань. Міг укласти кулінарний «ПУ-ТІВНИК-СМІТНИК. 100 найсмачніших знахідок». Його запросили б вести щоденну програму: «Ножем із бомжем» — великий смітник посеред студії та він, який виймає необхідні інґредієнти.

Він, який рідко мріяв про успіх, зітхнув. Та навіть така невинна мрія не минула йому даремно — вже наступної миті на нього впало прокляття.

— Що там?

— Полядвиця, — відповів він і стрепенувся: якщо відповів, отже, було запитання; якщо ж було запитання, був хтось, хто запитував. Він хотів заховати полядвицю, але було вже запізно.

— М ’ясо?

Невідомий хтось продовжував ставити запитання, хоча й так зрозуміло, що полядвиця — м ’ясо. У тоні вчувався притиск, майже зневага, а життя навчило його, що тони означають більше, ніж слова.

— М ’ясо, — відказав якомога байдужіше.

— Зле.

Ще б пак! Для кого зле, а для кого добре.

— Дурня, — підтримав він незаслужену дискредитацію полядвиці, намагаючись одночасно заштовхати її до кишені, куди вона, з огляду на розмір, не лізла. Він міг би, звісно, поділитися здобиччю, як ото святий Мартин із ним гускою, одначе боявся, віддавши шматок, утратити все.

А якщо голос не сам і за ним чаїться камарилья похмурих і готових на все голосів? Застерігав же хтось із великих: «Не ходіте, діти, в Африку гуляти!» «А що таке Африка?» — тоді він був замалим і не знав, що таке Африка. «Така метафора». — «А що таке метафора?» — «Щось таке, щось таке...» — пояснювали і не могли пояснити батьки, з чого він зробив висновок, що Африка — це щось неймовірне, від чого перехоплює подих. «Рай?» — запитав він, бо вже тоді від мандрівного проповідника, який прибився до їхньої сім’ї, чув про нього.

Рай нагадував сад, де росли яблука, по які вони, не дуже то й криючись, ходили. По своїй дитячій безпосередності, що визріла згодом у дорослу наївність, він уявляв Рай міс-цем, де разом із яблуками ростуть сардельки, а в пору цвітіння розпускаються солодкі кошички зі збитими вершками — достоту такі, як у вітрині кондитерської, біля якої він не раз зачаровано зупинявся. «Рай», — підтакнули батьки. На таке підтакування він мав, одначе, наготовану пастку: «Якщо Рай, чому не можна ходити туди гуляти?» — «Можеш переїстися смаколиків, і тебе знудить», — казав зі знанням справи Калістрат. «Без батька не можна», — втручалася одна з його матінок, і сімейний консиліум поквапливо спрямовував розмову в інше русло.

«Ось ти яке», — казав він, вдивляючись в обличчя, якому належав голос. Темні, трішки голодні очі... Хто ж у ці ситі часи не голодний? Голова, на ній світле волосся, що десятками кісок стирчить урізнобіч. «Як інопланетянин», — дивувався він, який, сам інопланетян ніколи не бачивши, знав про них від свого батька, який описував їх йому як дрібних і стрибучих істот з антенами, зеленими й довгими. Тими антенами вони боляче штрикались, і батько метався по кімнаті, доки, знеможений, вибухав голосним храпом. Мати називала інопланетян зеленими кониками, а дядько розказував, що їх насилає Зелений Змій. «Ти виростеш Побиваном і здолаєш падлюку», — казав дядько. «Як ти його лупцюватимеш?» — розцьковував далі, і він, увійшовши в роль, вимахував галузкою, яку його уява перетворювала на довбню, а дядько та решта заходились реготом.

— М ’ясо — це кепсько, — сказав незнайомець, наче проскандував гасло.

Він замислився, насторожений категоричністю формулювань цього химерного візаві, який стояв тепер напроти нього, по той бік контейнера. Якщо зараз і піст, то хіба не належить він до тієї категорії людей, яким дозволено їсти поряд зі студентами та вагітними? Батьки оформили його в університет життя, не запитавши, чи хоче він там навчатися. Був вагітний і що народив, те мав. Усе це тільки утвердило його в підозрі, що незнайомець забиває баки, поклавши око на здобич.

— А що не кепсько? — спробував розважити він із натяком на філософію. Казав же ж колись Сакидон, поплескуючи його по плечі: «Цей буде філософом».

— Банан, — сказав розкольник, — яблуко, ананаси.

З тону він зрозумів, що банан зовсім не обов’язково мусить бути бананом, а лише відкриває асоціативний ряд, що тільки підтвердила наступна фраза:

— Фрукти, овочі. Плоди, що їх дарує природа.

«Невже він гадає, що я повірю в ці байки? — протестував він услід за своїм єством. — На що він розраховує? На полядвицю? І до чого тут природа, якщо його ріг достатку — міський смітник, куди святий Мартин та інші праведники цього світу