Читати книгу - "Повстала з попелу, Делісія Леоні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ви дивитеся на мене так, наче вперше побачили, - пирхнула я невдоволено і поправила сукню, особливо зрадницький виріз на грудях.
— Ми вже майже приїхали, – відповів чоловік. Від його стального, байдужого голосу мені стало не по собі.
Я визирнула у вікно. Декілька десятків карет повільно з'їжджалися до палацових воріт. І знову зрадливий страх скував мене всередині.
— Чому саме вас і всіх цих людей скликає король? - спитала я, пильно розглядаючи сусідні карети, і людей, що виглядали з їхніх вікон. Там сиділи перелякані жінки та діти. А поруч сиділи їхні чоловіки та батьки.
— Я думав, що тебе це не цікавить, — сухо відповів герцог.
Я підняла брову і перевела погляд з людей на вулиці на обличчя свого чоловіка. Безпристрасне, спокійне, кам'яне.
— Чому всі так люблять думати за інших людей? Своїх проблем немає, чи що?
— Ти спокійно сприйняла новину про «законність» нашого шлюбу, як і про те, що сьогодні ти будеш принесена як данина для Хаосу, і більше ніколи не побачиш своїх рідних і близьких. Ти спокійно заснула цієї ночі, наче тебе взагалі не хвилює завтрашній день. Ти, як покірна вівця, на смерть ідеш.
— Яке гарне Ваше порівняння власної дружини з вівцею!
— А хіба я неправильно охарактеризував тебе?
— А мені тепер битися в істериці? Чи треба було вистрибнути у лісі та втопитися у болоті? - огризалася я. – Ой, ні! Ви ж пропонували мені втекти від Вас та заплямувати свою репутацію. Ви ж тепер мій чоловік, але Вам мабуть начхати на власну дружину, якщо просто так збираєтеся її віддати як данину Хаосу!
Герцог нахилився до мене і в його очах спалахнув небезпечний блиск.
— Начхати? Просто так віддати? Так, ти вгадала: мені начхати на тебе. Я зробив би все, щоб цей шлюб був розірваний. Але щось пішло не так – і я не знаю що саме! Ми обоє чудово розуміємо, що наш шлюб не консумовано. Але чомусь боги з нас посміялися. І ніхто з нас не може чинити опір ні королю, ні Хаосу. Але ти помиляєшся в одному: я не можу тебе віддати! Ти мій квиток назад у цей світ!
А ось і його щирість!
— Якщо я спокійно сприйняла новину про свою долю, це не означає, що мені начхати на своє життя. І якщо таких, як я тут багато, то кожна з нас - це вівця, яку власні чоловіки ведуть на забій.
Чоловік відкинувся на своє сидіння, але його погляд був напруженим і дещо навіть злим.
— Мабуть ти дійсно дурна і не розумієш з першого разу. Ти маєш вижити, Вікторіє. Тому що від тебе тепер залежить моя справа. Ти маєш боятися того, що на тебе чекає. Якщо хочеш вижити.
— І що ж це за справа така у світі Хаосу? – поцікавилася я.
— Тебе це не стосується, - холодно відповів чоловік.
— Що? - перепитала я здивовано. – Не стосується? Ви погрожуєте мені, Вам на мене начхати, і все через якусь справу?
— Ти не входила в мої плани. Без тебе я б справився за кілька хвилин и не хвилювався ні за що! Але тепер ти – мій тягар, моя небезпека, тому що, якщо Хаос вибере тебе в якості данини, то в його світі залишусь і я. Мені треба казати тобі, що це не входить до моїх планів?
Я заплющила очі. У нього плани. У мох батьків були свої плани, свої таємниці, тепер ще й чоловіка мені такого ж, таємничого, підібрали. А може у мене теж є свої плани!
Я почула, як герцог роздратовано зітхнув. Відкрила очі та подивилася на нього.
— Не всі гинуть у царстві Хаосу, Вікторіє, і лише одна з жінок становиться даниною, - раптом знову заговорив чоловік, пильно дивлячись мені в очі. Його голос зараз, подібний звіриному рику, змусив мене похолодіти. – Я дуже хочу вірити, що тебе не влаштовує перспектива залишитись у його світі, тому ти маєш послухатись мене. Щоб ти там не відчувала, не бачила, не чула – ти маєш не боятися цього. Лише один крок у сторону і ти більше не повернешся у цей світ. Ти… або заблукаєш у його світі, або він вибере тебе своєю даниною. Після того, як я закінчу всі свої справи, я повернуся за тобою і відвезу тебе додому.
Карета різко зупинилася і похитнулася.
— Ми приїхали, — сказав герцог і першим вийшов із карети. Він простяг руку, я вийшла, але чоловік залишився тримати мене.
— Ти маєш вижити і не повинна потрапити до його рук. Ти зрозуміла мене? – прошипів він мені в обличчя, наче я його чимось вже вивела з себе. Чесно кажучи… було лячно. Від його слів, від його тону, від його ярості в очах. Звісно, я не хотіла залишитись у тому світі і тим більше стати якоюсь там даниною. Але хтось спитав мене, чи зможу я? Чи страшно мені? Мене не підбадьорювали, а лише залякували. Я швидко, як змогла, опанувала собою.
— Дякую за теорію. Тільки практики замало, – відповіла я і прибрала свою руку з його руки.
Хаос би забрав його!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повстала з попелу, Делісія Леоні», після закриття браузера.