Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

Я не сподівався на полегшення, але Венеція прийшла, забрала мене у свої обійми, намагаючись перемогти чорноту; марно вливала у мене свої хвилі, шелестіла ними об борти човнів, вишиковувала гондольєрів у пишних костюмах, опромінювала сонцем заплющені спокоєм очі… Хтось був зі мною, як я був з Лізкою, хтось незнайомий, з темними витертими пальцями і слізьми у короткозорих очах.

Ми хотіли лише телевізор, Лізка хотіла, тепер — були журналісти із телекамерами і мікрофонами, газетярі, чиновники — здається, весь район був тут.

Я не бачив Лізку вживу, її показував місцевий телеканал. Крихітне тільце під простирадлом, голівка вкрита білими бинтами. Так, це, мабуть, вона — кажуть, що це вона.

— Это чудо, что девочка выжила. Это не мы, это Бог или я не знаю что. Ожог очень, очень серьезный… — У сивого лікаря були такі сумні очі, ніби він справді розумів, справді міг подумати, справді міг уявити, що на місці дитбудинківської дівчинки могла бути його дочка чи онука.

А ще показували Вамбу. Це Вамбо зробив з Лізкою оце. Вамбо…

Вамбо був у той день замкнений у холодній коморі за кухнею. Це бувало з ним часто — зі мною ні разу, я був обережніший. Вамбо переповідав, що там темно й холодно, просто як у могилі, ну, принаймні так Вамбо уявляв могили, з овочами і консервами на поличках. Його застали на місці злочину, на кухні, біля понівеченої Лізки, зомлілої у калюжі окропу. Я вірив і не вірив. Я мав свої відчуття за докази — проти переконливих телесюжетів і насуплених слідчих, що дають інтерв’ю досвідченим журналістам.

На третій день Єлизавета викликала мене до себе, очевидно, не витримала із цим наодинці — Єлизавета, напевно ж, була самотня. Дивно, але їй було прикро. Вона верещала так, ніби це її облили окропом, але здається, саме тому і верещала — їй справді було прикро.

— Вот куда она пошла? Ты, сволочь, почему за ней не следил? Почему? Это твоя вина! Вот что ты ей за друг! И чурку этого, Валеру, не ты ли с ней сводил!

Я мовчав, дивився на пухнастий яскравий килим, на свої стерті кеди з брудними шнурівками…

— Що буде з Валерою? — спитав я.

— Как что? И почему ты спрашиваешь! Ни стыда, ни совести! Подумайте только! Покалечил бедную девочку…

— Але ж це не він…

Вона встала, пройшлася від стіни до стіни, від телевізора «Панасонік» до того місця, де колись був портрет, а тепер лише прямокутний слід, зупинилась навпроти мене, занесла руку… Тоді, коли я збрехав, щоб прикрити тих, хто знущався з Вамби — дала ляпас. А тепер зупинилась.

— Послушай, Костя, мальчик мой, послушай, Валеру застали на месте…

— Ви ж закрили його в коморі. Він усе чув, розумієте? Усе. Мабуть, він виламав двері, щоб допомогти Лізі.

Я дивився їй у вічі, вона мені теж.

— Послушай, мальчик, я только один раз повторю. Если ты еще раз скажешь подобную глупость… — вона важко дихала, їй і було важко. — Ладно, иди. Правда, Кость, не надо об этом. Мы ничего не сделаем. Лизке помогают… эти бандиты. И нам будут помогать, телевизор вон привезли… Иди, Костя… Иди, милый…

Другий пасажир

— Можна я поруч із вами сяду?

— Можна, чого ж ні? Сідай, хлопче. Тебе як звати-то?

— Вамбо. Тобто, тьху, Валерій мене звати!

Баба Ганя сміється.

— Оце диво — ім’я своє забув! Чого ж це ти так?

— Та… були, мабуть, причини, — ухиляється від відповіді Вамбо.

Хтось третій безпардонно втручається у розмову:

— Говорить капітан літака.

Але актриса не вірить, вона впізнає голос — це той, хто говорив із нею, коли вона обирала собі місце в порожньому літаку.

— Капітан літака вітає вас на борту і нагадує: ви можете обрати будь-які місця. Вамбо, хіба ти не хотів би сидіти біля ілюмінатора? Ти побачиш гори, такі, в яких ви з дядьком бродили, коли ти був малий! І вам, Ганно Гаврилівно, необов’язково сидіти поруч із цим дивним хлопчиком! — здається, капітан просто забавляється.

Ганна Гаврилівна і Валерій Тарекович здивовано перезираються. Актриса гордо знизує плечима.

Чути кроки — ще хтось уже йде до входу в літак.

Розділ 8. Висадка на ґрунт

Ця трагедія ніби виплеснула реальність на нас, підлітків, майже так, як хтось виплеснув окріп в обличчя моєї Лізи. Я зайшов у дитбудинок одинадцятирічним хлопцем, що десь чув про перебудову, збирав вирізки з газет, клеїв моделі літачків і любив математичні задачки із заковикою. Я виживав відтоді, ніби заморожений в часі, трохи доросліший, трохи жорстокіший, трохи сумніший — я не збирав більше газетних вирізок, до мене просто не доходили газети. Я навіть адреси своєї не знав, і якби забув своє ім’я, здається, тільки двоє на всій Землі нагадали б його мені. Останнє, що я бачив по телевізору, — дитяче кіно «Електронік», але коли це було…

Світ забув про нас, виріс і змінився за парканом дитбудинку, як і ми, обнесені парканом, виросли і змінились, але по-іншому. Світ забув нас, світу не було до нас ніякого діла — журналісти скоро пішли, лишивши гори іграшок для молодших і кілька книжок, яким, мабуть, зраділа би Лізка. Світ набіг на дитбудинок, як океан, нахлинув і відкотився, от тільки двох моїх друзів забрав разом із собою.

Я тепер знав точно: я ненормальний. Я гуляв з Лізкою.

Так, я гуляв з Лізою дитбудинківським двором, повз іржаві лабіринти і поламані гойдалки, зелені кущі і сонячні зайчики, повислі на залізних ґратах паркану, що відділяв мене від неї, гуляв, поки Ліза лежала у лікарні. Відчував з нею і за неї: запах ліків, те, як натирають тіло бинти, те, як мокро стає, коли принизливо ходиш під себе, безвихідь, темряву, самоту… Впускав у свою голову її давні мрії, зчорнілі і перевернуті догори ногами, мов фотографії щасливого минулого, що так і не стало майбутнім — бути балериною, бути моделлю, бути коханою. Бути, бути, бути… Нічому не бути. Нічого не буде більше, навіть мрій, та я гуляв із нею і вірив, що поки мене накриває самота і страх, в очах темніє, і я непритомнію в закутку біля дірявої огорожі, Лізі стає краще, настільки ж, наскільки гіршає мені.

Мій статус у дитбудинку змінився. Мене більше не били. Зі мною більше не розмовляли. Не били, мабуть, тому, що я друг Лізи, а не розмовляли, мабуть, тому, що я друг Вамби. Мені не було діла до цих бовдурів — не б’ють, і добре. Я повільно вмирав, беручи на себе Лізчине горе, гуляв і вмирав, уявляючи, що тримаю її м’яку тоненьку руку. Я не був нещасним, це радше походило на транс, возз’єднання з іншою людиною і деякою мірою винайдення змісту. Я, на відміну, можливо, від більш інтелектуальних однолітків по той бік огорожі, ніякого змісту ніколи не шукав — ні у музиці, ні у кіно, ні у вині — не було у чому шукати. Не в «Електроніку» ж. Але ось, знайшов, і навіть не усвідомив.

Я просився до лікарні неодноразово, і Єлизавета завжди казала «нет». А тоді раптом…

— Костя! Нечай! — грубуватим голосом гукнула мене старша вихователька.

Я озирнувся, не підводячись із ліжка.

— Єлизавета Родіонівна кличе, ходи.

Лікарня схожа на дитбудинок. Той же колір стін, та ж плитка на підлозі, той же стертий паркет. Навіть обличчя схожі і зачіски, як у вихователів, тільки портрета Шевченка в них, очевидно, не знайшлось: на стіні чітко видно прямокутні обриси рами. А може, ще не визначились, хто їх новий кумир? І у них у лікарні ще досі немає панасоніків, пацієнти з перев’язаними кінцівками — хто рукою, хто ногою — дивляться «Електрон» у холі на третьому поверсі. Але нам в опікове відділення.

Потрібно чекати. Я не хочу сідати, але Єлизавета дивиться на мене грізно і каже, щоб сів. За нами має прийти лікар — Лізку перевели з реанімації, але стан все ще не дуже стабільний. Потім приходить чи то лікарка, чи то медсестра, але лише відводить вбік саму Єлизавету. Вони йдуть.

Годинника немає, але я знаю, що минуло багато часу, коли в напівтемному коридорі з’являється він — Спонсор, бандит, кандидат — хто він там. Я пам’ятаю його, я ж читав йому вірші. За ним ідуть двоє, високі і злі,