Читати книгу - "Акваріум"

Поставивши йому фломастером на спині номер два, я посадив його у слоїк до дружини. Це був другий екземпляр у моїй колекції…»

Я сидів і слухав це в повному заціпенінні. Голос Шенколюка раптово урвався, почулося якесь шипіння, і магнітофон клацнув, зупинивши касету. Схоже, з одного боку плівка скінчилася, треба встати, перевернути і прослухати іншу. Але я вже серйозно боявся того, що можу там почути. Шенколюк лякав мене. Лякав, і, попри те, що я знав — швидше за все він уже мертвий, — ніяк не міг взяти себе в руки. Я піймав себе на тому, що навряд чи найближчим часом зможу пройтися ввечері своїм містом, бо хто­зна, може, він не помер, може, мені цю касету навмисне підкинули, щоб я знав, що я наступний! І чи не піде за мною він у темряві, чи не вийде мені назустріч з-за рогу?

Я не хотів бути жалюгідним і безсилим перед якимось Шенколюком та його шприцом з редуктином, не хотів, аби він досліджував і знущався наді мною, не хотів провести решту свого життя в якомусь сраному трилітровому слоїкові, де раніше зберігали консервовані помідори! Я мав плани на життя, мав якісь вподобання, перспективи і цінності, я хотів себе реалізувати, радувати моїх близьких, а якщо на те — то і зовсім байдужих мені людей. Але від того, що з примхи долі можна потрапити до якоїсь трилітрової банки і надалі лиш спостерігати за життям свого хазяїна через стіну прозорого скла, я впадав у цілковиту прострацію.

Тут мої думки різко зупинились, і я пережив дежавю: чітко й гостро зрозумів, що речі, про які я зараз думаю, не просто думались, а навіть звучали в розмовах з деякими моїми товаришами останнім часом, а особливо — два останніх роки. Ми говорили про світові диктатури, про книги Орвела та Хакслі, про недопущення створення такого типу суспільства тотального контролю і приниження на родючому ґрунті українського загальнонаціонального пофігізму, про всяке таке. Памятаю, один з друзів це все порівняв якраз із консервуванням, консервуванням цілого народу, наче помідорів, у банці!

Ще раз переконуюсь, що нічого в житті не відбувається випадково. Схоже, касета потрапила до потрібних рук. Страх кудись вивітрився, мене переповнювали злість і рішучість. Треба було дослухати цей аудіозапис до кінця, і, можливо, з вуст Шенколюка я почув би відповіді на запитання, які так мене непокоять!

І справді, якщо абстрагуватися від своїх політичних і тому подібних переконань, якщо провітрити голову і вийти просто прогулятися вулицями, то лише сліпий не побачить, а тупий не відчує, наскільки напруженою та гнітючою стала атмосфера останнім часом. Люди незадоволені, та поки що тільки на кухнях дають вихід злості й висловлюють своє невдоволення.

Хоча ось в одному із регіонів, де люди два роки тому плакали від щастя, йдучи на вибори, аби проголосувати за свого кандидата, натовп увірвався до адміністратив­ної будівлі, і отой «свій кандидат» змушений був тіка­ти, щоб не зустрітися з електоратом віч-на-віч. Хоч, спи­тай­мо, чому народні обранці не говорять, не слухають і не чують тих, хто посадив їх на теплі прибуткові стільці? Як на мене, оце уникання людей уже саме по собі є злочином, і слід було б увести покарання за подібні порушення.

Але ось у новинах з’являються повідомлення про поодинокі випадки непокори. Там висадили двері до будівлі парламенту, там студенти лягають під автозаки, там тисячі людей виходять на акції протесту всупереч заборонам. Ні, це не свідчить про те, що суспільство одужує, жодним чином. Це свідчить, скоріше всього, про те, що ще не все втрачено, не все відмерло, і поодинокі бійці ще здатні чинити опір владі, яку вони вважають злочинною. Ох, як доречно настрої осені 2011 року перегукуються із першим рядком державного гімну, чи не так?

І поки що ця країна і тримається на таких ось зовсім не показових і не тенденційних випадках опору і непокори. Єдине, чого слід бажати,  — це хіба що побачити, бодай раз, таку ось непокору з боку відгодованих режимом бездумних псів. Можливо, це могло би стати ключовим моментом?

Я збігав у магазин за новою пляшкою, по дорозі декілька разів наштовхнувшись на невеликі, до тридцяти осіб, групи збуджених людей. На вулицях було якось неспокійно. Цей неспокій був хворобливим, не віщував нічого хорошого. Я порадів, що вдома мені є що робити, і можна не вештатися містом, а прослухати другу частину запису.

Звичним жестом я відкрив магнітофон, переставив касету і в черговий раз на сьогодні натиснув на play.

Side B

Почулося скрипіння, важкий видих, і вже потім — знову низький голос Шенколюка. Я зрадів йому, якщо чесно.

«…чорт, довбана техніка! Ніяк не звикну до неї. Гадаю, ти зрозумів, виродку, що з одного боку касета скінчилася. У мене залишилося ще сорок п’ять хвилин, і за цей короткий час я намагатимусь тобі розповісти, що ж відбувалося в наступні роки.

Отже, Василь, безтурботний водій-п’яничка із Прикарпаття, тепер був просто номером два і опинився в слоїкові поруч із дружиною. Що цікаво, вона аж ніяк не зреагувала на нового мешканця банки і поводилася так само, як і раніше.

Тепер я розповім тобі, що я задумав, якщо ти такий тугодум і досі не допетрав. Якщо уже зрозумів — все одно слухай.

Того дня, коли дощ припинився, коли всюди пахло вологою, мені в голову прийшла думка, що непогано було би зробити великий вольєр, переселити жінку в нього і таким чином поступово створити там цілу спільноту, постійно добуваючи нових мешканців. Я зупинився на акваріумі великих розмірів, без води, звісно, бо це було найкраще, що я міг уявити. Всередині мало бути достатньо місця, і, крім того, крізь скло я міг зовсім вільно спостерігати за тим, що відбувалося всередині. Погодься, непогана ідея. З акваріумом все мало бути легко і зручно.

Саме тому, коли я робив креслення, то вирахував собі ідеальні для кімнати, де все це мало відбуватися, розміри. Після того мені залишалося лише замовити шматки скла. Ну, це все ти вже знаєш, — як я замовляв і привозив додому.

Залишивши моїх двох маленьких жучків в банці, в кімнаті на першому поверсі, я ліг спати, бо був все ж добряче п’яний від коньяку і до того ж утомлений вилазкою до міста, — вона забрала в мене багато сил і нервів, я зовсім відвик від людської компанії і живого спілкування. Тепер вони мене просто виснажували.

Проспавшись, я погодував номерів один і два у слоїку, переконався, що чоловік прокинувся і почувається начебто нормально, наскільки нормально можна було почуватися в його становищі, і майже на весь день зник на другому поверсі. Я взявся за спорудження свого акваріума.

Передусім я переконався, чи ми з Василем довезли скло цілим і чи можна з нього зараз щось ліпити. Все було в порядку. Потім, аби довго не морочитись і не парити собі голову цим акваріумом, я вирішив зробити дерев’яний каркас за  розмірами скла. Воду я в нього набирати і не думав, стикувати між собою скло і обробляти шви потреби не було ніякої. Підлога в будинку була встелена довгими, непоганої якості дошками, тому я озброївся молотком, ломиком, і кілька годин виколупував дошки в кімнатах, де бував найрідше. Коли мав їх достатню кількість, все гарно підрівняв за розмірами і протягом наступних годин зібрав у єдину конструкцію.

Ближче до вечора в кімнаті стояв дерев’яний пара­лелепіпед, який нагадував каркас великої шухляди. Я бачив, що до подібного розміру коробок вантажать провізію для подорожей по морю. Власне, аби мій акваріум був готовий, залишалося тільки присобачити скляні площини до боків коробки, щоб воно все міцно трималося купи. Трохи довелося поморочитися, але, коли вже стемніло, все було зроблено.

Споруда вийшла кострубата, не зовсім гарна, але своє призначення вона мала би виконувати, тому претензій до неї я не мав жодних.

Це була величезна скляна коробка довжиною три з половиною, шириною два і висотою півтора метра. Уявляєш собі?!

Коли я вперше пустив всередину двох моїх жучків, вони здалися мені зовсім нікчемними, бо в банці виглядали більш пристойно і не так жалюгідно. Їхні ламані маршрути скляним дном, дивакуваті тваринні рухи та звуки, які вони видавали, крокуючи склом, не викликали в мене нічого, окрім сміху.