Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Акваріум 📚 - Українською

Читати книгу - "Акваріум"

348
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Акваріум" автора Олексій Чупа. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23
Перейти на сторінку:
не вистачало. Ми посадили дівчат і жінок, а чоловіки непевно вмостилися на вільному просторі. Їхали якимись провулками хвилин сорок, не менше, вікна нам позачиняли. Якоїсь миті здалося, що везуть розстрілювати, так байдуже гавкав на нас з-за скла офіцер з мордою бультер’єра.

Але ми приїхали на подвір’я відділення міліції нашого району, до якого від місця, де нас пов’язали, пішки хвилин десять. Ну і чого вони хотіли добитися — налякати? Смішно.

Нас грубо вивантажили з автівки, вишикували біля стіни і по одному запускали всередину на складання протоколу. Коли мене заштовхнули в приміщення, я побачив людину в цивільному, яка, не назвавши себе, відразу посипала запитання. Я відповів, що не говоритиму нічого, поки він не покаже документи. Він якось недобре посміхнувся, показав свою корочку й почав заповнювати протокол. Я відповідав коротко. Винятково за змістом запитань, але цього йому було достатньо. Схоже, будь-яку мою провину він зміг би довести лише тим, що я був присутній на площі під час демонстрації. Якби я був до неї байдужий, мене б там не було. Коротко кажучи, логічний пацан, аж заздрісно стало.

Після цього під конвоєм відвели до сусідньої кімнати, пекельно холодної і більшої за розмірами. Там одразу ж відбувався суд. Суддя не цікавилася моїми відповідями на запитання і зауваженнями стосовно судового процесу і через п’ять хвилин присудила мені десять діб адміністративного арешту за участь у несанкціонованому заході.

Плюючись кров’ю від злості на стіни коридору ізолятора, я йшов під супроводом молодого солдата до камери. Там уже сиділо шестеро хлопців, всі з автозаку. Привітали вони мене як старого знайомого, хоча вперше ми побачилися лише годину тому. В камері було холодно, до кінця дня привели ще ледь не тридцять чоловік. Ті, кого забрали не на площі, а пізніше, вдома, казали, що чули в новинах на незалежних станціях, що заарештовано ледь не  тисячу осіб у різних кінцях міста.

Я був вражений. Вражений такою кількістю затриманих, бо, якщо стільки затримано, то скільки ж тоді не затримано після цих акцій? За елементарними підрахунками — разів у сто-двісті більше. І ще мене вразив такий розмах операцій спецслужб. Знову-таки, спав на думку Шенколюк з його загонами велетнів, які розривали маленьких людей на шматки. Щось подібне я бачив сьогодні на площі. Враження було, що все шите білими нитками, все спровоковане і надумане.

Найцікавішим же було те, що я навіть не знав, що це за демонстрація була, на якій мене затримали!

Поводження наглядачів у камері було жахливим. Я особисто двічі отримав удари в живіт від них за українську. В їжу, яку нам приносили з тюремної їдальні, вони плювали на наших очах. Побачення з рідними не дозволяли, передачі отримувати теж не рекомендували, обіцяли когось натравити.

Декількох із нас час від часу викликали на допит. Вони поверталися і казали, що сто відсотків будуть порушені кримінальні справи, і що зараз переглядають десятки годин відзнятого на площі та в її околицях матеріалу.

Я оголосив голодування, протестуючи проти умов поводження із затриманими, а також через те, що жодної провини за собою не визнавав. Разом зі мною голодування оголосили ще четверо хлопців. Адміністрація погрожувала нам чотири дні. Потім два дні взагалі нікого з наглядачів не було видно — ми були залишені самі на себе, в повітрі висіла напруга.

Надвечір сьомого дня нашого ув’язнення в ізоляторі стало галасно. Коридорами, судячи зі звуків, неслися люди, і незабаром напроти камери зупинилося кілька чоловік, які повідомили нам, що вже другий день у столиці тривають заворушення, що президент і кілька міністрів, разом із великою кількістю працівників спецназу, взяті в облогу в резиденції під Києвом, але надовго їх не вистачить. З’явилися нові лідери, які наказали звільнити всіх затриманих на демонстраціях за останні два тижні.

Камери відчинили, і всі побігли на вулицю. Скажу чесно, мені було байдуже до нової влади. Я хотів побачити Шенколюка.

За межами ізолятора святкували майже перемогу над диктатурою, з кожного вікна майорів державний прапор, але люди поводилися якось скуто, можливо, вони до кінця не вірили в це, можливо, вони просто боялися життя, яке тепер мало початися, — не знаю. Вулиці були заповнені мовчазними і невпевненими в собі і своєму майбутньому, але усміхненими людьми. Так, схоже було на те, що вони просто не знали, що робити далі, безпорадно ходили вулицями і усміхалися, одурівши від щастя.

На Карла Маркса, 38 я дістався години за дві. Це був величезний, занедбаний і похмурий будинок. Схоже, в цьому районі досі всі особняки залишаються незаселеними, така собі мертва пухлина на тілі міста.

Я входив досередини, відчуваючи, як дрижать руки. Шенколюк був дуже хитрим і вмів прорахувати плани до найменших деталей. Я досі не був впевнений, що це не пастка, і касета була записана не для того, щоб затягти мене до цього будинку.

Та, щойно увійшовши на перший поверх, я зрозумів, що Шенколюк казав чисту правду. Він сповідувався мені. В будинку був дуже сильний і однозначний запах. І помер тут, вочевидь, не тільки божевільний вчений-садист. Затуливши носа, я обережно походив першим поверхом, заглядаючи в кожну кімнату на своєму шляху. У кімнатах було повно мотлоху, і в них нікого не було. Проминув бібліотеку, кухню, кімнату з більярдним столом, і піднявся рипучими сходами нагору. Пам’ятаючи розповідь Шенколюка, я вже уявляв, куди мені треба йти. Я цілеспрямовано крокував до кімнати в кінці коридору. Вів мене запах, який з кожним кроком ставав дедалі сильнішим, відчував його навіть затуленим носом, мені здалося — навіть порами.

Нарешті я дістався потрібної кімнати і різко відчинив двері, не в змозі себе мучити.

Шенколюк сидів у кріслі, в профіль до мене. Очі його були розплющені, він не дихав. Він був мертвий, але виглядав як живий, хіба що дуже висохлий. Хоча, хто його знає, — може, він такий і був за життя. Коли я слухав його голос, я намагався уявити, який він зовні. Скажу чесно — не зміг. Я уявляв його приблизно таким, яким був геніальний злочинець Ганнібал Лектер з відомого фільму, але Шенколюк був іншим. Він був великого зросту, руки, що лежали на колінах, напевно, колись були неймовірно сильними. Очі незрозумілого кольору, над губами жорсткі пригладжені вуса, а на голові величезна лисина. Виглядав він, в цілому, колоритно, але не це притягло мій погляд в перші хвилини мого перебування в кімнаті.

Прямо під його ногами безсило плазувало шість чи сім на вигляд дорослих людей, повзали вони підлогою із засохлими на ній плямами крові і трупами колишніх своїх товаришів по нещастю. Трохи далі, ближче до вікна, була купа скалок скла, на яких лежав дерев’яний ідол, одягнений в чоловічий одяг. Ідол мав перегризені гомілки і тріснуту при падінні на підлогу голову.

Картина була огидна, — ледь живі люди на підлозі досі виконували мрію Шенколюка: вони повзали у нього в ногах, вони плазували перед ним, навіть мертвим, і байдуже, що він їх зараз не бачив, я впевнений, що душа його, якщо вона колись була в Шенколюка, зараз задоволено потирає спітнілі руки.

Я побачив коло нього аркуш паперу. На ньому було написано:

«Ось ми і побачилися, виродку. Я вже здох і мушу тебе запевнити, що мені зараз добре. Я забув згадати в касеті одну деталь. Ці раби, яких я виховав, ніколи вже не зможуть стати людьми. Гадаю, в цьому ти вже переконався. Тому останнє моє прохання — добий їх, якщо там є хтось живий».

Шлунок раптом підстрибнув аж до горла, і я швидко залишив кімнату Шенколюка, збіг сходами на перший поверх, а звідти — надвір. Стоячи біля дверей, я побачив з іншого боку вулиці людей. Вони стояли, усміхались і якось відсторонено дивилися в бік зупинки, звідки, напевно, і прийшли сюди нещодавно.

У руці щось шелеснуло — це був аркушик паперу, єдине, що я залишу собі на пам’ять від володаря акваріума, Шенколюка.

Очі натрапили на літери: «Ці раби, яких я виховав, ніколи вже не зможуть стати людьми».

Щось є в цих словах правдиве, і відчувається воно просто зараз.

Схоже, мене разом з іншими всього лише пересадили з одного акваріума в інший — більш просторий.

1 ... 22 23
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Акваріум», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Акваріум"