Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Акваріум 📚 - Українською

Читати книгу - "Акваріум"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Акваріум" автора Олексій Чупа. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23
Перейти на сторінку:
те, чим я жив останні шістнадцять років, не відчути себе нулем. І я, мов звір, кинувся вбивати тікачів. Де тільки сили взялися! Я стрибав по кімнаті, радісно вслухаючись в хруст під моїми черевиками, повзав на колінах, добиваючи людей руками, як тарганів, близько десятка я впіймав у кулак і кинув, мов камінь, в стіну, а потім дивився, як вони сповзають вицвілими шпалерами! Декількох я зловив уже в коридорах, а одного наздогнав аж на першому поверсі, коли він біг на своїх тонких маленьких ніжках до вхідних дверей. Знищення приносило мені давно забуту насолоду і ледь не еротичне збудження.

Коли було покарано кожного, хто намагався втекти, я піднявся нагору і помітив в акваріумі невеличку групку тих жучків, які так і не ризикнули вийти під мою злість, тих, хто так і не ризикнув залишити акваріум. Їх було близько півсотні, вони міцно тиснулися одне до одного і займали цілий кут. Скло дрижало — це вони трусилися від жаху.

Я поставив на місце завалену скляну стінку клітки, закурив і довго-довго дивився на тих, хто залишився. Серце дуже боліло, подібні сплески адреналіну не могли минути безслідно в моєму віці і в моєму фізичному стані. Я стояв і довго думав, що має бути далі.

Я довго не протягну, це я відчував. Їх треба було знищувати, це також було зрозуміло, але хотілося зробити це так, як я найбільше люблю, — із приниженням, довго і виснажливо вимучуючи їхні смерті, насолоджуючись їхніми стражданнями.

Першої миті на думку спало просто заморити їх голодом. Це було найлегше і найжорстокіше. Поступово зменшувати їхні пайки і спостерігати, як вони вимирають.

Я так і зробив. Залякані створіння зиму провели в шокові від того, як я розібрався з їхніми рідними, які намагались вислизнути з-під мого впливу. Навесні до них почало доходити, що їдла вони тепер отримують менше, я зрозумів це з того, що вони годинами простоювали біля стінок акваріума, по периметру, виглядаючи мене, того, хто мав би їх годувати. Але я лиш глузливо посміхався, дивлячись у їхні обличчя. І дражнив, роблячи вигляд, що кришу їм хліб. Мені було смішно дивитися, як вони роззявляють свої роти, очікуючи на манну небесну.

На початку літа з голоду вони почали з’їжджати з глузду. Усе населення поділилося на дві групи. Одні з відчаю почали вбивати та їсти своїх сусідів, тих, хто був слабшим і не міг захистити себе. Таких випадків канібалізму раніше не було, зрозуміло, що це був вияв цілковитого відчаю, коли фізичні потреби дозволяють переступати через здоровий глузд, якщо він там, звісно, у них був.

Друга група, трохи більш численна, з голоду почала гризти ноги дерев’яного ідола. Такого я теж не бачив ще, але цьому я пояснення так і не зміг знайти. Напевно, це ті, хто поїхав глуздом без шансів на повернення.

І ось так ми й живемо досі, виродку.

Уже вересень, ідолу залишилося стояти ще кілька днів, ноги його вже добряче погризені. Востаннє я годував їх тиждень тому, мешканців акваріума залишилось мало, вони стали агресивними й жорстокими.

Сам я почуваюся дуже погано, останні чотири доби не можу заснути від постійного пронизливого болю. Зараз я допиваю останню пляшку вірменського коньяку, натискаю на stop на магнітофоні, відвезу касету на барахолку і ковтаю велику дозу снодійного. Ти ж не забув, що в мене на горищі — справжні скарби, серед них можна знайти все?

Жити так я уже не можу, я використав всі шанси, які мені підкинули вищі сили, і почуваюсь зовсім виснаженим і сухим. Влада вимотала мене, і єдине, чого я хочу, — здохнути. Ну і ще, щоб ти, раз уже тобі потрапила до рук ця касета, прийшов і подивився на мій акваріум.

Адреса будинку: вулиця Карла Маркса, 38.

Прощавай, виродку. Впевнений, ти не забудеш ці півтори години».

Останні речення я дослуховував, одягаючись на ходу. Адреса цього таємничого будинку з його незвичними мешканцями врізалася мені в мозок, тим паче, що я добре знав, де це — в середині дев’яностих батьки мали намір купити там будинок, але не зробили цього саме через те, що район був якийсь закинутий. Отож я міг ще тоді познайомитись із Шенколюком, щоправда, не знаю, чи сподобалось би мені подібне знайомство.

Касета лягла в підкасетник, з якого я дістав її півтори години тому, я накинув куртку і, замкнувши квартиру, вибіг на вулицю. За годину, що я провів вдома, ситуація в місті лиш погіршилася. До зупинки, звідки мені можна було поїхати в район потрібної мені вулиці, треба було йти повз майдан біля собору. Я випірнув на площу з вузької бічної вулички і миттєво потрапив у справжній вир подій: кілька тисяч людей щось співали під жовто-блактиними прапорами, а їх відтискали якраз в бік тієї вулички, з якої я вискочив, близько півтисячі бійців спецназу.

Судячи з галасу, який стояв над площею, перші ряди протестувальників уже зійшлися з силовиками врукопашну, десь високо над нами гриміли металевими голосами мегафони, чутно було лайку і прості крики й стогони побитих. Повз мене пробігло кілька молодих хлопців із закривавленими обличчями, натовп подався назад, і над площею залунав ритм, який ніколи нічого хорошого не віщував: це бійці спецназу, б’ючи своїми палицями по щитах, почали тіснити натовп до будинків. Тактика була ясна і логічна: затиснути і розчавити. Виловлювати у вузьких вулицях і дворах, подалі від всюдисущих журналістських фото та відеокамер. Схоже, у влади різко здали нерви, якщо вона зважилася на такий крок, — ні для кого не секрет, що рейтинги в них не на висоті, і широкої підтримки такі репресії не отримають.

Але про це все я думав уже потім, перебуваючи в автозакові по дорозі у відділення. А в ту секунду я лиш стискав спітнілою долонею касету, повторював, як мантру, адресу Шенколюка, та жахався з того, що бачив: спецназ клином врізається в натовп, роздаючи удари направо й наліво, не розбираючи ні статі, ні віку. На моїх очах один із бійців вдарив кийком по голові маленького хлопця років дванадцяти, а  за кілька метрах праворуч передній край спецназу завалив дівчину мого віку, і зараз чоловік шість лупцювали її, не даючи підвестися і, б’ючи, в основному, по ногах.

У мені все закипіло, хотілося кудись бігти, комусь допомогти, але навколо орудували силовики, очі розбігались, і залишалося тільки розгублено занурюватися в це чорно-жовто-блакитне пекло.

Раптом в очах потемніло, потилицю прорізав різкий біль, і за кілька секунд я почув над собою гавкаючий голос, відчув на зап’ястях холодну крицю наручників, а губами мене провезли смердючим асфальтом. Потім підняли, понесли на руках і буквально закинули у відкриті двері автозаку. Всередині було вже декілька людей, в основному молоді хлопці, але особливо колоритно виглядав рослий сивочолий дід, років вісімдесяти, який обтирав рукавом куртки кров із брови.

Тоді я думав про те, що бачив, коли мене несли на руках: касета з розповіддю Шенколюка випала в мене з кишені, і її миттєво розтоптали. Шкода було цієї касети неймовірно, але, з іншого боку, я був тепер єдиним, хто володів усією цією інформацією. І, крім того, дуже радів, що нічого не потрапило до рук цим виродкам, які тільки що розганяли демонстрацію.

Мені було трохи не по собі від того, що в нашій країні, в центрі Європи, можна серед білого дня вийти на вулицю у своїх справах, через п’ять хвилин отримати по голові і зараз сидіти на колінах на підлозі автозаку, і злизувати з вуст, розчесаних об асфальт, солону й гарячу кров. Але, як бачу, керманичі наші готові йти й на таке, аби лиш утримати владу у своїх руках. Цікаво, як вони збираються це все приховувати? А якщо не збираються, то це взагалі клініка, і говорити тут нема про що.

В автозаку нас ставало дедалі більше, — уже десь під два десятки, людей ловили просто на вулиці, деякі кричали, що вони ні про які мітинги навіть не чули, і плакали, просячи відпустити їх додому.

Тепер, коли я прослухав ту неймовірну касету, вся ситуація ввижалася мені крізь призму розповідей Шенколюка. В кожному слові, рухові, жестові людей в автозакові я бачив, що ми всього лиш маленькі залякані жучки, задавлені новоявленою диктатурою. Ми всього лише жучки, час від часу здатні до опору і спроможні на жорстокість, якої стане хіба що на те, щоб покалічити кількох своїх кривдників. Ох, яким же пророчим був експеримент того геніального ублюдка!

Автозак забили під зав’язку, — місць на всіх

1 ... 22 23
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Акваріум», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Акваріум"