Читати книгу - "Будь зі мною, Анна Пахомова"

Для початку треба було перевірити корпоративну пошту, і роздрукувати всю важливу кореспонденцію, Антон Павлович не дуже любив читати з монітора. Потім роздруківки, які робились на чорновиках (не тому, що паперу було шкода,  а тому, що це краще для екології), складались в чорну теку з поміткою «Електронна пошта».

Поруч була зелена тека «Вхідна кореспонденція» де лежало те, що надходило звичайною поштою.  В синій теці лежали накази на підпис, в зеленій теж лежали документи на підпис, але різного характеру. Їх педантична Тамара Олексіївна сортувала за відділами.

Необхідно було занести всі теки Антону Павловичу, потім забрати підписане, рознести по відділах. При цьому важливо було не переплутати час реєстрації вмісту тек в окремих здорових журналах – вхідну кореспонденцію реєстрували в момент отримання, а вихідну – тільки після підпису шефа.

Склавши документи Віра занесла стос квадратних тек Волкову. Озирнулась в кабінеті, Антон в цей час щось клацав на калькуляторі і робив помітки в щоденнику. І навіть не глянув на Віру.

Кабінет у нього виявився не великим, світлим. Стіни пісочного кольору, на них в рамках фотографії  хмарочосів із скла і заліза, окремо за спиною шефа висіли якісь дипломи і нагороди. Стіл був темно-коричневого кольору, напівкруглий, на ньому безшумно працював моноблок, лежали якісь папери. До цього основного столу був приставлений інший, продовгуватий, як язик, вздовж нього з обох боків стояли стільці з високими спинками.

- Тут папери на підпис, - озвалась Віра наближаючись. Антон все так само мовчи махнув рукою в бік столу.

Дівчина відчула розчарування. Вона сподівалась, що Волков хоч гляне на неї, але він був аж надто поглинутий своєю роботою, і дівчина поклавши теки йому на стіл, вийшла геть.

Варто було їй зайняти своє місце за рецепцією, як в прийомну зайшов Жидкін.

- У себе? – він кивнув на двері Антона Павловича. І Віра ствердно кивнула у відповідь.

Але Дмитро Валентинович до Волкова заходити не поспішав. Натомість він схилився до Віри, і турботливо запитав:

- Ну як розібралась тут що і до чого?

- Це було не складно, -  запевнила фінансового директора дівчина. Їй було не зрозуміло, звідки така турбота. Але все одно приємно.

- Якщо Волков почне ображати, ти не тушуйся. А відразу йди до мене, - продовжив Дмитро Валентинович, уважно роздивляючись Вірине обличчя. – Він ще той мізантроп.

- Дякую, я впораюсь, - Віра не знала, що йому ще відповісти. – Не в моєму стилі починати роботу з скарг і взагалі я не ябеда.

- Похвально, - Жидкін пройшовся вздовж стійки. Зробив вигляд, що роздивляється календарик. – З кожним словом ти мені подобаєшся все більше і більше.

- Дякую, - коротко відповіла Віра.

- А може ти запросиш мене на чай сьогодні? – Віра мимо волі посміхнулась. Це ж треба який нахаба. Вона так і відповіла Дмитру Валентиновичу:

- Ви за гендерну рівність чи просто зухвалий? Не звично, коли запрошує дівчина.

- Ну для справедливості можна і так: ти мене запрошуєш, а я оплачую рахунок?  - Він теж посміхнувся у відповідь.

Треба було віддати Жидкіну належне – виглядав він чарівно, з безтурботною посмішкою, ямочкою на підборідді, і впевненістю в погляді. І навіть легкий запах тютюнового диму не псував загальне враження, а вписувався в ноти його парфуму. Але Віра похитала головою, і вже набрала повітря в легені, щоб пояснити чому не може прийняти пропозицію, як Дмитро випередив її:

- Не відповідай однозначно. Збережи інтригу, і скажи, що подумаєш.

- Ну добре, - Віра хотіла додати ще щось, але телефонний дзвінок її відволік, а коли вона підняла голову, Жидкін вже був біля дверей.

 Через півгодини в кабінет зайшов ще один хлопець.

- О, привіт! – радісно привітався він до Віри. – А ти у нас новенька? Я Олег, і я бухгалтер.

- Я – Віра, - відрекомендувалась у відповідь дівчина. І  придивилась до візитера. бухгалтер був худим, високим,  в тонких окулярах і ідеально причесаним волоссям. Риси обличчя в Олега були інтелігентними, а в купі з блідою шкірою складалось враження аристократизму. – Дуже приємно. А хіба чоловіки бувають бухгалтерами?

Олег розсміявся:

- Як бачиш!

- А я думала вони всі – немолоді тіточки, - чесно відповіла Віра. У неї з дитинства був такий стереотип, ще коли мама брала її до себе на роботу, і там головбух, тітка Зоя, з вічною завивкою «хімія» на голові, пригощала Віру печивом.

- Еге, вони народжуються вже такими, - таємничим голосом повідомив Олег. І знову розсміявся. – Один я, бач, який красень. Але то радше виключення з правил. То як тобі тут у нас?

- Не погано, - чесно відповіла Віра, і прослідкувала поглядом, як відкриваються двері з кабінету генерального директора, і в прийомну заходить Волков.

В приміщенні миттю стало тісно. Він похмуро окинув поглядом зубоскала Олега і усміхнену Віру, і його губи стиснулись в тверду риску. В два кроки Антон Павлович подолав відстань до рецепції, і кинув Вірі на стіл дві з чотирьох занесених пере цим тек з паперами. Віра несміливо заглянула шефу в обличчя і відсахнулась – з льодових очей Антона Павловича ледь не сипались іскри.

Олег не будь дурним відразу відчув неладне, і чкурнув з прийомної геть. Віра відчула себе беззахисною перед стихією у вигляді начальника, але сміливо подивилась шефу в очі. Здавалось саме повітря між нею і Волковим загустіло, напружилось,  і тріщить як високовольтні дроти.

- Зайдіть до мене, Віро, - кинувши бухгалтеру в спину похмурий погляд скомандував Антон.