Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— У будь-якому разі багато часу це не займе, — сказав Бертран. — Мої м'язи вже довго не витримають.

— Глянь-но туди, бачиш, отам щось закриває зірки. — Ебенезер показав рукою на темну смужку на горизонті десь на заході. — Принаймні від цього шторму ми вже не страждатимемо.

— Мені так вже напевно не доведеться. — Слуга важко дихав, намагаючись зостатися на плаву. — Ще якась хвилина, і мені кінець.

— Хоч ти і скривдив мене колись, друже, я пробачаю тебе. Ми підемо на дно разом.

— Раз уже прийшла ця хвилина, — засапано мовив Бертран, — то я маю вам щось сказати, пане…

— Який там пан! — вигукнув поет. — Гадаєш, морю не байдуже, хто з нас хазяїн, а хто слуга?

— …я хочу розповісти про ті ставки, що робив на «Посейдоні», — провадив далі Бертран.

— А, то я вже давно тобі пробачив! Ти програв мої гроші: аби ж то ти тільки мав з того якусь втіху! Яка мені зараз користь із тих грошей?

— Маю ще щось сказати, пане. Пригадуєте того пастора Табмена, який і розраховував ставки…

— Пробачаю! Що ще можна було втратити, коли ти і так обібрав мене дочиста?

Але Бертрану це не стало розрадою.

— Яким же негідником я себе відчував, пане! Я назвався вашим ім'ям, їв за вашим столом, отримував усі почесті, які належать вашому чину…

— Та годі вже про це!

— Я оце так собі міркував: «Це він мав би завалити Люсі на ці простирадла, а не я», — а потім я ще й програв ваші сорок фунтів! А ви, пане, висіли в гамаку в кубрику і зносили всі незгоди замість мене!

— Ну, то все в минулому, годі вже, — поблажливо мовив Ебенезер.

— Але ж вислухайте мене, пане! Коли той жахливий шторм скінчився і ми вже пливли на захід, я склав собі клятву, що поверну вам усі ваші гроші, ба навіть більше, я відшкодую всі ті злидні, що вам довелося перетерпіти. Пастор замислив ще одне мошенство, цього разу ставки приймалися на те, як скоро ми побачимо Віргінські миси, і я задумав спробувати собі смалити халявки до міс Люсі, аби переманити її на свій бік. От тоді б ми вже як липку обідрали самого дерилюда!

— Що ж, з твого боку це рішення було добродійним, однак тобі вже не було з чого робити нові ставки…

— І деяким іншим обдуреним також, — відповів Бертран. — Вони стали погрожувати надавати йому київ, дарма що він особа духовна. Але він відчув, звідки дме вітер, і дав їм шанс знову робити ставки, тепер уже на Меріленд. Треба було тільки заставити якусь власність…

— Присяй-бо! — вигукнув Ебенезер. — Під його сутаною криється справжнісінький жид!

— Він склав потрібні папери незгірше за якого-небудь правника: нам тільки й треба було, що підписати, і ми могли робити ставки, що не перевершують вартості власності у заставі.

— І ти підписав закладну? — запитав недовірливо Ебенезер.

— Еге ж, пане.

— Святий Боже! І що ж ти заставив?

— Молден, пане. Я…

— Молден! — поет так здивувався, що навіть забув гребти, і наступна хвиля накрила його з головою. Коли здібність говорити знову повернулась до нього, він запитав:

— Але ж ти поставив не більше фунта, ну, хіба що два?

— Не буду приховувати, пане, дещо більше.

— Десять? Двадцять? Нум, викладай уже щиро, приятелю! Що там важать якісь сорок фунтів для потопельника? Та яка вже мені різниця, якщо ти й сотню програв?

— Саме так і я думаю, пане, — ледве вимовив Бертран; сили його вже майже покинули. — Саме тому я й розповів вам, скоро ми все одно потонемо. Гляньте-но, як уже близько ця темрява! Здасться, я чую, як там вирує море, але під дощ мені вже не потрапити. Прощавайте, пане.

— Чекай! — вигукнув Ебенезер, схопивши слугу за руку, аби підтримати його на плаву.

— Зі мною все кінчено, відпустіть мене.

— І зі мною все кінчено; я піду разом з тобою! Благаю, скажи тільки, скільки ти програв, двісті?

— То ж була лише застава, пане, — озвався Бертран. — Хто може сказати, що я програв бодай фартинга? Звідки мені знати, може, ви вже зараз багатій.

— То яку ж суму ти заставив? Триста фунтів?

Бертран припинив перебирати руками та ногами й одразу ж пішов би під воду, якби не Ебенезер, який несамовито гріб, тримаючи його однією рукою спереду за сорочку.

— Яке то вже має значення, пане? Я заставив усе.

— Усе?

— Землі, маєток, дур-зілля у коморах — Табмен володіє всім.

— Заставити всю мою спадщину!

— Прошу, дайте мені втопитися, пане, якщо вже самі не хочете.

— І я таки втоплюся! — мовив Ебенезер. — Мій милий Молден пропав? Тож прощавай, і хай Господь тебе прощає!

— Прощавайте, пане!

— Стривай, і я з тобою! — Хазяїн і слуга обійнялися. — Прощавай! Прощавайте!

— Прощавайте! — знову крикнув Бертран, і вони пішли під воду. Тієї ж миті вони звільнилися один від одного і почали щодуху гребти, намагаючись дістатися повітря.

— Так справа не піде! — Ебенезер жадібно вдихнув. — Прощавай!

— Прощавайте! — мовив Бертран. Вони знову обійнялись, і знову занурилися, і знову звільнилися один від одного.

— Я не можу, — сказав Бертран, — хоч мої м'язи ледве рухаються, але вони виштовхують мене нагору.

— Тоді adieu, — похмуро сказав поет. — Твоє зізнання дає мені снаги померти одному. Прощавай!

— Прощавайте!

І так само, як і раніше, Ебенезер, перш ніж піти під воду, глибоко вдихнув, але тільки й зміг, що зануритися обличчям. Цього разу, однак, він був рішуче налаштований: він випустив повітря, востаннє попрощався зі світом і пішов під воду навсправжки.

За якусь хвилю він знову був нагорі, але з іншої причини.

— Дно! Я дістався дна, Бертране! Не глибше, ніж декілька сажнів!

— Ні! — відповів, хапаючи ротом повітря, слуга, який і сам уже майже пішов під воду. — Як таке може бути посеред океану? Може, це кит чи якась інша потвора.

— Це було тверде піщане