Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Родіон упав на стілець, почувши ті слова. Він знав, що рано чи пізно це відбудеться, і Петру Сергійовичу доведеться дізнатись, що він і є батько тієї «сволочі» – але все так швидко пройшло!

         – Коли воно станеться? – спитав він, витираючи піт з чола.

         – Уже через неделю. Оля ко мне вчера вечером приходила, когда весь этот скандал с Онуфрием начался.   

         – Але чому вона згодилась, якщо не любить його?

         – Згодилась?.. – повторив Петро Сергійович, не розуміючи цього слова. Родіон тоді хутко пояснив йому.

         – Ах, тут она, мой друг, сказала очень странно и расплывчато; мол, он уже там «пир на весь мир» приготовил, и как бы отказываться уж нет смысла. Я подумал, что она, может быть, хочет нажиться с того паренька, якобы оженившись, и собрав деньги из сыгранной свадьбы, она убежит. Поэтому и стал отговаривать – ведь грех же это, но тогда Оля уже соскучилась меня слушать и ушла.

         – Так… Все це дуже дивно, – сказав Родіон Михайлович.

         – Но я, на самом деле, очень рад, что вы так сочувственно относитесь ко мне. Ведь вы с этим делом не связаны так, как я.

         Надалі Петро Сергійович став виказувати різного роду люб’язності, котрі поволі перейшли в політику і обговорення випадку з Онуфрієм. Тут Петро тримав абсолютно нейтральну сторону: для нього було найважливішим – молитися в церкві, а чиєму патріархату – зовсім без різниці. Під кінець діалогу, виходячи вже, він спитав:

         – Я надеюсь, вы придете на свадьбу?

         – Я? Прийду, – мить подумавши, відповів Родіон Михайлович.

         Після того в його голові зразу стали грати мислі: «як? Як я прийду, адже я тепер в монастирі й відмовився від усього мирського. Це неможливо». Коли Петро Сергійович пішов, він знову повернувся до роботи. На годиннику третя, і до кінця послуху лишалась всього одна година.

         Тепер усе йому здавалось дуже химерним. Як же це могло вийти, що у випадку відсутності будь-яких почуттів, ба навіть ненависті до людини, в них все одно відбувається весілля? Родіон ніяк не міг зосередити свої думки, і через це на фінальному результаті ікони мали деякі лишні штрихи. Водночас, в його душі спалахували і радість, і сором за Івана. Тоді в одну мить він міркував про те, що тут знову винуватий той пихатий молодик, якого він вважає за Деміена Торна, Антихриста.

         Роботу Родіон скінчив без двадцяти чотири. Загалом, він був незадоволений її виконанням, проте вже на вечірні був змушений віддати її Агафонові.

         Зробивши все це якраз перед початком служби, Родіон Михайлович став на своє місце поблизу амвону, та слідкував, аби на територію вівтаря випадково не стали маленькі дівчата та жінки. Звичайно, разом із монастирським хором він підспівував деякі вірші, які тільки знав. На молебні першим згадували патріарха Онуфрія, «в болезни страждущего» – як лунко вимовив архімандрит Вассіан.

         Служба закінчилась о шостій годині. Ніхто ні з ким не розмовляв – всі відправились робити різні справи, деякі молились в келії. Так настав вільний час у монастирі.

         Родіон Михайлович не одразу покинув храм Димитрія Солунського. Перед цим він ще спустився до рака матрони монастиря. Будучи на самоті, йому, звичайно, краще вдавалось міркувати, й тому він провів там близько п’ятнадцяти хвилин. Виходячи, Родіон приклався до скельця рака та став підніматись по сходам.

         Він став гуляти біля клумби. На ній росли виключно зимні квіти. Родіон Михайлович обходив її з різних сторін, насолоджуючись їх ароматом і цвітом в сяйві блідого місяця. В один момент він нахилився, обережно узяв гвоздику за стеблину, потім акуратним рухом провів руку до її рожево-білого суцвіття. Нахилився ще більш, щоб відчути її ніжний аромат. Як тільки Родіон це зробив, то почув, та врешті побачив, як стебельця гарних квіточок перед ним нещадно ламаються – невинні пелюстки мнуться під твердим чоботом. Він підняв голову, та побачив його, Антихриста.

         Поправляючи своє волосся (яке він, доречно буде сказано, трохи притяв), цей молодик з першого погляду вражав своєю чарівністю. Проте, Родіон Михайлович відчув нестримну лють, коли побачив, з якою любов’ю він мне прекрасні Господні творіння. Тим не менш, сказати йому хоч словечко іконописець боявся по тій лиш причині, що не хотів наново відчути те, що відчув тоді в іконописній майстерні. Випроставшись, Родіон став очікувати його слів.

         Андрій став знімати свої шкіряні рукавички. Він був зодягнений в чорний сюртук. Це, в свою чергу, помітив і Родіон Михайлович, по відсутності на його теперішньому костюмі ґудзиків – отже, з його фраком щось сталось. Перстень на його пальці блищав градієнтом під сяєвом місяця. Родіон намагався точніше розгледіти зображення на ньому, однак його намагання перебив голос Андрія.

         – Знаєш, я не хотів іти до тебе. Мені так подобалось лежати вдома, але твоя настирливість, можна сказати, підняла мене.

         Ти прекрасно знаєш, Родіоне, що я в тебе вже давно просив десять ікон. Це наша с тобою справа, яка почне нашу спільну дружбу, але ти відрікаєшся від цього. Чому? Друг любить у всякий час, і мов брат, з’явиться, коли в тебе нещастя. У тебе нещастя, Родіоне, я бачу це краще за всіх…

         – Ні, не знаєш, – перебив його Родіон, відходячи від клумби. Андрій слідував за ним, байдуже топчучи квіти. – Ти… не знаєш Володимира. Він би вигнав тебе, біса.