Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Родіон не мав сили триматися на колінах в молитві, на відміну від свого грузинського пожильця – той схиляв лоба кожну хвилину. Молитись на постелі було неправильно по двом причинам: по-перше, будучи втомленим, навіть вмисне стараючись не заснути, на ліжку людина не витримає і десяти хвилин, по-друге, деякі молитви, а точніше більшість з них, які читають за здоров’я, не дозволено промовляти, будучи в лежачому положенні. Не дивлячись на все це, Родіон відчував себе винуватим. Коли він почув, що Онуфрій зляг із жахливою температурою, впавши при цьому прямо на початку зустрічі, то одразу став міркувати, що це діло рук того несамовитого молодика, в якому, як його нині завірив Володимир, криються першопричини усіх його бід. «Це в силах того Антихриста, – думав Родіон Михайлович. – Йому потрібно занапастити не тільки мене, а й усіх православних. Католики, протестанти, коротше, усі розкольники, на його думку, не варті його уваги, бо там люди, певно, не такі вірні, як ми. Бо ми, православні, не протестуємо ні проти кого й чого, не вважаємо якогось старого за непогрішимого, не кажемо, що він вершина християнства. Для нас, як і тисячі років тому, головним лишився Ісус Христос. Ватикан він забере без проблем, але нас – ніколи і нізащо. От він і бореться з нами, як лиш може – насилає свої, нечисті сили на праведних людей».

         Міркувавши ще трохи, Родіон, аби Сергій Аврамович його не помітив, поволі сховався в ліжку, і закрився простирадлом з головою.

         Наступний день виявився вельми похмурим. Було видно, що братія ледь тримається – кожному їжа здавалась жахливим багатством в час, коли Онуфрій так потерпав. В трапезній панувала тиша. Звичайно, як же можна розмовляти, коли очі самі собою заплющуються? Вони неспішно їли, похиливши голову на кулак. Урешті, Сергій Аврамович зачав діалог з Родіоном.

         – Слыхали, что вчера Онуфрий говорил? В новостях пишут, что в бреду. За Мессию говорил. Ну, мы то своего Мессию знаем, но вот чьими устами он тогда эти слова говорил? Кажется мне, что за него был бес. Вселился в Онуфрия нечистый!

         – А ви читали житіє Паісія Святогорця? – вмішався в розмову якийсь трудник. На питання це Родіон Михайлович ствердно кивнув головою. – Так от, як же він за тих бісів казав, що немає нічого страшнішого за них.

         – А Серафим Саровский? – підхопив Сергій Аврамович. – Он-то говорил, что из них зловоние невыносимое, но на самом деле, хоть и очень легко забираются в душу человека, чрезвычайно боязливы.

         – Бояться Богоматері. Вона для них – язва, – сказав Родіон Михайлович.

         – Точно, Родион Михайлович. Так и в его книге написано, про бесов. Поэтому всю ночь глаз не смыкал, а молился нашей Заступнице.

         На тому розмову закінчили. Опісля сніданку всі відправились на послух. Цього разу, звичайно, ченцям не вдавалось так вміло працювати, бо були надто потомлені, та й голови їхні забивали одні молитви.

         Родіон продовжував працювати над іконою Луки. Зробивши вже більше половини, йому залишалась тільки стадія прикрашення. Робота була зроблена в канонічному, руському стилі. У зв’язку з тим, що він майже доробив її, його думки більше не фокусувались виключно на іконі. Він згадував минуле. Ні, не Єрусалим, як йому наставляв Володимир, а нещодавні події, що відбулися ще до того, як його життя перетворилось в нещадні випробування. Всього тиждень тому він «відсвяткував» своє день народження, згадав письменника Сашка, потім Івана. За першого він згадував з легкістю, знаючи, що довірив передати ікону Олександра Свірського Людмилі Станіславівній. А от останнього Родіон Михайлович згадував з відчуттям глибокої досади. Це було пов’язано з його, як він тоді впевнено подумав, обручальним колечком на пальці, яке йому вдалось помітити своїм незірким оком. Але чого вартий спогад про Власика! Наче б знову, після смерті дружини, доля покарала його, і знову жертвою іншої істоти – бо звідки він міг знати, що кошеня лишилось живим, так раптово зникнувши. Родіон печально здихнув, та намочивши пензлика, поклав його на серветку, та похилився на долоні. Думки його повільно ставали непевними, допоки він не згубився уві сні.

         Прозвучали кілька грубих стуків у двері. З першого разу Родіон не прокинувся. Ще з дюжиною наполегливих намагань, він почув знайомий, жалібний чоловічий голос. Іконописець дозволив увійти, і тільки двері відчинились, як його зі щирими привітаннями зустрів Петро Сергійович Костичов. Здавалось, він був дуже радий побачити Родіона Михайловича, та водночас мав до нього, як той вже знав, важливі справи.

         Звісно, спочатку мова зайшла про те, як він опинився в монастирі. Родіон відповідав, що втомився він мирського життя, що хоче знайти «звільнення», будучи аскетом, та ще й в мирі з Богом. Петро Сергійович прийшов по іншому приводу, як він завіряв, дуже важливому, – хоч його зовнішній вигляд, відповідний стандартам часів Радянських Республік, не сходився з його словами. На ньому була синя сорочка, поверх якої зодягався зелений в’язаний жилет.

         – Неужели вы забыли про наши частные дела, Родион? – питав він.

         Родіон, скажемо, зовсім не готувався до розмови із Петром Сергійовичем. Певно, він очікував, що цей чолов’яга зараз неабияк докучатиме йому з новинами про «Неопалиму Купину», або й про політику.

         – Так вот, если уж помните, то я вам сейчас расскажу кое-что про то, что мне сказала моя дочь Оля.

         Вы наверняка помните, как я говорил, что она жалелась мне на некую сволочь, которая позвала Олю замуж без моего благословения. Так вот, представьте себе, у них состоится свадьба!