Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

Просто на загальних засадах.

——

— Та швидше! Ти що, блять, швидше не можеш?!

— Та від’їбись ти, Боббі Террі. Те, що ти сам усе проспав, — не причина мене ганяти.

Дейв Робертс був за кермом «вілліс інтернешнл», який стояв припаркований носом до дороги коло крамниці. На той час, коли Боббі Террі підняв Дейва і змусив його вдягтися, старигань на «скауті» вже випередив їх на десять хвилин. Дощ поливав як із відра, і видимість була погана. Боббі Террі тримав на колінах «вінчестер». За поясом у нього був «кольт» сорок п’ятого калібру.

Дейв, на якому були ковбойські чоботи, джинси й жовтий макінтош на голе пузо, косо глянув на нього.

— Будеш так на гачок тиснути — дірку в дверях зробиш, Боббі Террі.

— Та тільки дожени його, — сказав Боббі Террі. І пробурмотів до себе: — Живіт. У живіт йому стріляти. Щоб голову не попсувати. Точно.

— Припини балакати сам із собою. Хто сам із собою говорить — той сам собі й дрочить. Ось що я думаю.

— Де ж він? — спитав Боббі Террі.

— Та зловимо його. Якщо він тобі не наснився. А якщо примарився — я б тобі не позаздрив…

— Ні. То був той самий «скаут». А що, як він заверне кудись?

— Куди заверне? — спитав Дейв. — Тут до міжштатного шосе самі ґрунтові дороги. Він на жодну не заверне, бо зав’язне по самі вікна зі своїм повним приводом. Не колотись, Боббі Террі.

Боббі Террі жалюгідним голосом промовив:

— Та не можу я… Я все собі думаю, як воно, коли тебе в пустелі на телефонному стовпі вішають…

— Та замовкни ти!.. І отуди глянь — ба? Ми вже в нього на хвості, їй-богу!

Перед ними була ДТП місячної давнини: лобове зіткнення «шевроле» і великого важкого «б’юїка». Вони лежали під дощем, загородивши всю дорогу, немов іржаві кістки мастодонтів. Праворуч від них на узбіччі пролягли глибокі колії.

— Це він, — сказав Дейв. — Цим слідам хвилин п’ять, не більше.

Він крутнув кермо, обминаючи машини, і вони застрибали узбіччям. Дейв виїхав назад на дорогу, де до нього був Суддя, і обидва побачили грязьку «ялинку» — слід протекторів «скаута» на асфальті.

А на верхівці наступного пагорба помітили й «скаут», який милях у двох від них пірнав у долину.

— Йо-хо-хо! — вигукнув Дейв Робертс. — Ідемо ва-банк!

Він втиснув педаль акселератора в підлогу, і «вілліс» набрав шістдесят миль[144] на годину. Лобове скло стало сріблястим від непроглядної зливи, з якою не могли впоратися склоочисники. На пагорбі попереду вони знову побачили «скаут» — уже ближче. Дейв смикнув вимикач фар і став прикручувати ногою світло. За мить фари «скаута» блимнули у відповідь.

— Добре, — сказав Дейв. — Поводимося дружньо. Хай з машини вийде. А ти дивись не просри, Боббі Террі. Якщо все впораємо як слід, буде нам по «люксу» в «Ґранд-готелі» у Веґасі. Проїбеш — і нам сраку просмалять. Так що не проїби. Зроби, щоб він вийшов.

— Боже ж ти мій, чого ми не їдемо через Робінетт! — занив Боббі Террі.

Він не спускав рук із «вінчестера».

Дейв смикнув його за руку.

— І не здумай оце виносити!

— Але…

— Замовкни! І всміхайся, щоб ти здох!

Боббі Террі почав усміхатися. Вийшло схоже на усмішку клоуна з механічного іграшкового будиночка.

— От невдалий! — гаркнув на нього Дейв. — Я зроблю. А ти в машині сиди!

Вони порівнялися зі «скаутом», який стояв двома колесами на асфальті й двома — на землі. Посміхаючись, Дейв виліз із машини. Руки він заклав у кишені жовтого макінтоша. У лівій у нього лежав поліцейський револьвер 38-го калібру.

Суддя обережно виліз зі свого «скаута». На ньому теж був жовтий дощовик. Ішов він обережно, несучи себе, як кришталеву вазу. Артрит накинувся на нього, мов зграя тигрів. У лівій руці в нього був «ґаранд».

— Слухайте, ви ж не будете в мене з цього стріляти, правда? — з дружньою усмішкою промовив чоловік із «вілліса».

— Мабуть, ні, — сказав Суддя. Вони перемовлялися крізь лопотіння дощу. — Ви, мабуть, із Копперфілда?

— Так. Я — Дейв Робертс, — він простягнув праву руку.

— Моє прізвище Фарріс, — сказав Суддя і простягнув йому руку. Він глянув на вікно з пасажирського боку «вілліса» і побачив Боббі Террі, який висунувся звідти, тримаючи обома руками свій револьвер 45-го калібру. З дула текла дощова вода. На його мертвотно-блідому лиці й далі трималася маніякальна механічна посмішка.

— Ах ти чорт, — пробурмотів Суддя і вирвав руку з мокрої лапи Робертса, а той саме вистрілив крізь кишеню свого макінтоша. Куля пробила Судді живіт якраз під шлунком, тиснучи, обертаючись, рвучи — і вийшла праворуч від хребта, залишивши на спині діру завбільшки з чайне блюдце. «Ґаранд» випав з його рук на дорогу — і Суддя повалився назад, у відчинені водійські двері «скаута».

Ніхто з них не помітив ворону, яка в той момент сіла на телефонні дроти з другого боку дороги.

Дейв Робертс зробив крок уперед, щоб завершити справу. Коли він це зробив, Боббі Террі вистрілив з пасажирського вікна «вілліса». Його куля поцілила Робертсові в горло й відірвала більшу його частину. Кров так і вдарила звідти, потекла Робертсовим макнітошем, змішуючись із дощем. Він розвернувся в бік Боббі Террі, роззявивши рота, ворушачи щелепою в беззвучному подиві вмираючої людини, його очі ледь не вивалилися з орбіт. Він, човгаючи, ступив два кроки вперед — і тут з його обличчя зник подив. І все зникло з нього. Дейв упав мертвий. Дощ лопотів у спину його макінтоша.

— Ох ти ж йоб, що ж це тільки робиться! — у повному відчаї вигукнув Боббі Террі.

Суддя подумав: «Кінець моєму артриту. Якби я вижив, то вразив би світову медицину. Ліки від артриту — це куля в живіт… Боже мій, Боже, вони ж за мною спеціально гналися. Це їм Флеґґ сказав? Та напевне. Господи Ісусе, поможи тим, кого ще Комітет зашле сюди…»

«Ґаранд» лежав на дорозі. Він нахилився до нього, відчуваючи, як кишки готові вивалитися з тіла. Дивне відчуття. Не надто приємне. Ну й нехай. Він узяв рушницю. Що, знята з запобіжника? Так. Він