Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

Як слід затарившись бренді та аспірином, він рушив далі, терпляче вишукуючи другорядні шляхи, вмикаючи повний привід на своєму «скауті» й торуючи грязький шлях навколо розбитих машин частіше, ніж удаючись до буксиру, коли мав змогу, щоб не змушувати себе зайвий раз згинатися й нахилятися. Не завжди це було можливо. 5 вересня, два дні тому, наближаючись до гір Семен-Рівер, він був змушений причепитися до великої машини «Континентальної телефонної корпорації» і тягти її назад півтори милі, доки дорога пішла вниз і він зміг скинути цю неоковирну байду в річку без назви.

Пізно ввечері 4 вересня, за день до телефонної машини і за три до того, як Боббі помітив, як він промчав через Копперфілд, він зупинився в Нью-Мідоус, де сталася страшнувата річ. Він під’їхав до мотелю «Ренчгенд», узяв на рецепції ключ від одного з номерів, виявив бонус — обігрівач на акумуляторах — і поставив його в ногах ліжка. Уперше за цей тиждень темрява застала його дійсно в теплі й затишку. Обігрівач сильно, приємно грів. Суддя роздягнувся до білизни, підклав під спину подушку і став читати про справу, коли неосвічену чорну жінку з Брікстона, штат Міссісіпі, засудили до десятьох років ув’язнення за банальну крадіжку в крамниці. Помічник окружного прокурора, який вів суд, і троє з присяжних були чорні, і Лепхем, як видавалося, відзначав, що…

Стук-стук-стук у вікно.

Старе серце Судді щодуху закалатало в грудях. Лепхем випав з рук. Він схопився за «ґаранд», сперся на крісло і розвернувся до вікна, готовий до будь-чого. Легенда пролетіла в його голові, розсипаючись, немов скирта соломи на вітрі. Ось воно: вони хочуть знати, хто він, звідки…

То була ворона.

Суддя поступово розслабився і спромігся на маленьку, тремтливу усмішку.

Просто ворона.

Вона сиділа по той бік вікна, її блискуче пір’я кумедно злиплося, маленькі очка дивилися крізь мокре скло на цього старого юриста і найстарішого у світі шпигуна-аматора, який валяється в мотельному ліжку на заході штату Айдахо в самих трусах із написом «Лос-Анджелес Лейкерс»[141] золотими й фіолетовими літерами і з великою юридичною книжкою на пузі. Ворона, здається, майже посміхалася, бачачи таку картину. Суддя зовсім розслабився й усміхнувся вороні. Ага, пошився я в дурні. Але після того, як він два тижні гнав через порожній край, Суддя відчував за собою право на деяку лякливість і підозріливість.

Стук-стук-стук.

Ворона стукає дзьобом у скло. «Раптом знову стукіт чую…»[142]

Усмішка почала сходити з обличчя Судді. Якось йому не подобалося те, як ворона дивиться на нього. Птах і далі майже посміхався, але Суддя готовий був закластися, що посмішка ця зневажлива, недобра.

Стук-стук-стук.

Як той ворон, який знявсь і сів на бюст Паллади. Коли я дізнаюсь те, що треба, коли повернуся до Вільної зони, яка так далеко? Дарма! Чи дізнаюсь я, де слабке місце в броні темного чоловіка? Дарма!

Чи вернусь додому безпечно?

Дарма!

Стук-стук-стук.

Ворона поглядає на нього, наче зло посміхається.

І тут він, як уві сні, до холоду в яйцях відчув, зрозумів: це — темний чоловік, його душа, його ка[143], що якимось чином перейшла в цю мокру, насмішкувату ворону, яка дивиться на нього, вдивляється в нього.

Суддя, мов заворожений, дивився на птаха.

Очі у ворони немов збільшилися. Вони були обведені червоним, густим темно-рубіновим кольором. Дощ лив і стікав по склу, лив і стікав. Ворона нахилилася й дуже цілеспрямовано постукала в скло.

Суддя подумав: «Воно вважає, що гіпнотизує мене. Може, так і є… Але, мабуть, я для таких штук застарий. Та й, припустімо… дурниця, звісно, але нехай — припустімо, що це він. І припустімо, я одним махом можу звести рушницю… Я чотири роки не стріляв, але ж у 76-му, а потім у 79-му був чемпіоном клубу, і у 86-му теж дуже непогано виступив. Не блискуче, того року мені відзнаку не дали, то я й припинив, тоді в мене гордість була в кращому стані, аніж зір, але все одно ж я з двадцяти двох учасників посів п’яте місце. А вікно ж значно ближче, ніж мішень на змаганні. Якщо це він — то я міг би вбити його? Спіймати його ка — якщо є така штука — в тіло вмираючої ворони? Чи так уже й не здатний такий старигань скінчити все, буденно пристреливши чорного птаха на заході штату Айдахо?»

Ворона глузувала з нього. Тепер Суддя був цілком цього певен.

Зненацька Суддя сів, закинув гвинтівку на плече швидким, точним рухом — навіть краще, ніж собі уявляв. Ворону, здається, охопив жах. Її промоклі крила захлопали, з них полетіли краплі. Очі, здається, розширилися від страху. Суддя відчув, як вона здавлено кавкнула, — і на мить його охопила переможна впевненість: так, то темний чоловік, він недооцінив Суддю — і зараз накладе за це своїм жалюгідним життям…

— ОСЬ ТОБІ! — ревнув Суддя й натиснув на спуск.

Але гачок не натискався, бо він не зняв рушницю із запобіжника. Мить — і підвіконня спорожніло, тільки дощ і далі лив.

Суддя опустив свій «ґаранд» на коліна, почуваючись повним дурнем. Він казав собі, що то була проста ворона, дрібна подія, яка урізноманітнила вечір. А якби він таки стрельнув і вибив вікно, то морочився б із переселенням. Воно й на краще.

Але тієї ночі він спав погано і кілька разів раптово прокидався й дивився у вікно, переконаний, що чув моторошний, примарний стукіт. А коли ця ворона тут знову сяде, то так легко він уже не відбудеться. Суддя зняв зброю із запобіжника.

Але ворона так і не повернулася.

Наступного ранку він знову рушив на захід, артрит у нього не посилився, але, звичайно, й не послабився, і після одинадцятої він зупинися пообідати в маленькому кафе. І коли він доїв свій сендвіч і допив каву з термоса, то побачив, як прилетіла велика чорна ворона й сіла на телефонний дріт у півкварталі від нього. Суддя, мов заворожений, дивився на неї, і червона кришка від термоса застигла в його руці, не донесена до рота. То була не та ворона, звичайно. Зараз тут, напевне, мільйони ворон — і всі вгодовані й нахабні. Тепер тут вороняче царство. А проте він усе одно відчував, що ворона ця — та сама, і його сповнило відчуття приреченості, повільне, холодне усвідомлення, що все скінчено.

Їсти йому перехотілося.

Він