Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

Я приїхала до призначеного часу. Це виявилася околиця якогось парку. Парковка була безкоштовною. Припаркувалася і набрала Альфреда. Він підійшов до мене за кілька хвилин. А я вийшла до нього з великою коробкою. У нього заблищали очі в передчутті.

— Тут відкриєш або перед друзями.

— Тут, хлопці он уже підходять.

— Мила машинка, — сказав один із хлопців, — особливо колір.

— Що там тобі подарували, відкривай швидше, всім же цікаво, — сказав інший хлопець.

З усіх десятьох хлопців упізнала тільки Ріхарда і Майкла, ще двох я бачила з Альфредом у кафе, але імен не знаю. Альфред поклав коробку на капот машини і почав розв'язувати стрічку. Відкривши, трохи застиг, дивлячись на вміст. Хлопці зазирнули і покотилися зі сміху.

— Коробка в коробці, а там ще коробки? — запитав Майкл.

— Ні, — сказала спокійно.

Я просто ще поклала кольорової мішури, щоб заховати коробку з годинником. Альфред дістав коробку і почав її розпаковувати.

— Папір можна зірвати, — підказала я.

— Так не цікаво, — сказав він з усмішкою. — Я вже чую смачний запах. Шоколадні цукерки.

— Ти даремно відставив велику коробку, ти там ще не все знайшов.

На мене подивилися зацікавлено.

— Добре придумала, — сказав один із його друзів.

Альфред швидко розпакував цукерки і зазирнув усередину коробки. Сковтнув і подивився на коробку, на ній був напис дрібним шрифтом, що це ручна робота.

— Ти їх сама робила? — дійшло до нього, я кивнула.

Мене спіймали в обійми і не соромлячись друзів поцілували. Його друзі посміхалися, хтось присвиснув. Він почитав листівку з побажанням і посміхнувся. Став далі досліджувати вміст великої коробки. Знайшов невелику оксамитову коробку. Відкрив і знову застиг, тепер дивлячись на годинник. Хлопці теж застигли в подиві.

— У вас дивна реакція, чи я щось не те зробила?

— Спасибі, — тихо сказав Альфред, — вони дуже красиві, я міг про такі тільки мріяти.

— Тобто не дарма я дві години продавців розпитувала і довела до нервового тику, — усміхнулася я.

Альфред усміхнувся, одягнув годинник на руку і поцілував мене. Хотів закрити коробку.

— Рано, там ще маленький подарунок.

— Боюся уявити.

На самому дні під мішурою знайшов дві наліпки для комп'ютера. Посміхнувся.

— Комусь набридла моя облізла наклейка.

— Угу, — сказала, а сама подумала, що купувати новий ноутбук було б дуже дивно.

— Можна подарунки залишити у твоїй машині?

Я кивнула. Він склав коробку з цукерками і наклейки у велику коробку і прибрав у салон. Потім обійняв мене і повів у кафе. Він із друзями вже зробили замовлення — шашлики, фрукти, мідії та креветки. М'ясо я не їла, вибрала тільки овочі та спробувала креветки.

— Може, хоч спробуєш? — ласкаво запитав Альфред.

Відрізала тоненький шматочок, понюхала, навіть спробувала з'їсти. Ледве змогла прожувати й проковтнути. Відсунула йому м'ясо.

— Не сподобалося? — запитав один із хлопців.

— Поки що не готова їсти м'ясо.

За те активно поїдала фрукти і креветки.

— Не уявляю, як ви познайомилися, — сказав друг Альфреда, — ви з різних верств.

Мене трохи пересмикнуло від цієї фразочки. Альфред зітхнув і сказав йому як маленькому, мабуть уже не вперше розповідає.

— Антоне, я ж уже розповідав вам, як ми познайомилися. І до чого тут різні верстви?

— Ти військовий, елітна розвідка. Вона із золотої молоді.

Я похмуріла, не люблю, коли мене порівнюють із безбашенними багатими підлітками.

— А познайомилися на дикій планеті й потім на кораблі, де не було зрозуміло, хто чим по життю займається, — сказала я.

— Просто якби все склалося інакше, мало ймовірно, що ви б познайомилися.

— Наприклад?

— Адже ти не буваєш у місті, завжди, майже завжди з охоронною.

— Охорона з'явилася тільки на цій планеті і то це вимушений захід. І так для деяких людей простіше.

— Мені особливо, — сказав Альфред.

— У місті я буваю. Скажімо так, я поки що в цьому місті була мало. Раніше на Феті якось сама гуляла і добиралася до роботи чи навчання. Вела життя звичайного підлітка. Багато їздила громадським транспортом. Іноді на байку.

— Якось не в'яжеться з тим, що зараз ти керуєш фірмою, — задумливо сказав Антон.

— Так тоді я нею і не керувала.

— Все одно ти належиш до золотої молоді.

— Дивлячись, що ти в це поняття закладаєш, — сказала я спокійно.

— Антон намагається сказати, — почав Майкл.