Читати книгу - "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

Конструктивний Дон Boss

Замість традиційних муз, поетів почали відвідувати ночами спокусливі машини й навіть цукрові голови… Ми мріяли про порожню в суті речі цивілізацію, як мріють бранці Волл-стріт про незаймані ліси.

І. Еренбург

Столиця Донбасу завжди була таємничою, екзотичною і непізнаною лякуною — принаймні в загальноприйнятій системі не таких тривожних центрально-східних упереджень. Наприклад, у Галичині прибульця з пролетарських прерій гуманітарні львівські панянки розпитають про «континентальність» тамтешнього степового клімату, який пасує швидше до пустелі Гобі, а інтеліґентні панки обов’язково поцікавляться, чи й досі шахтарі п’ють горілку з мисок, вмочаючи туди хліб. Зрозуміло, що важко звільнитися від культурно-історичної пам’яти, в якій для іноземця на вулицях Москви обов’язково існуватимуть ведмеді, але ж завжди маємо можливість знехтувати уторованими стежками і тілом (хоча б тексту), щоби відчути звабливі згини вулиць.

Втім, у Донецьку ніяких вуличних згинів з вихилясами нема. Місто, виростаючи колишньою Юзівкою довкруж занедбаних наразі шахт, пов’язане стрімкими «лініями» — Першою, Другою, Третьою — хоч і не такими романтичними, як у Петербурзі. Ненав’язливі спокійні ракурси, коли зір не напружений пошуком вирішального кадру, чи то пак ідеальної композиції для підтвердження чиєїсь клімактеричної «континентальности». Образ міста народжується у міру просування ним акурат від залізничного вокзалу. Ось де таксисти, вивозячи вас до готелю центральною «лінією», не шукатимуть дороги за мохом на фундаментах забудов, як у славному місті Лева! Тут маємо не замкнену врівноваженість і перевантажену асиметрію Заходу, а — суцільну деконструкцію із східно-лагідним, наче дихання недалекого Озіва, постмодернізмом.

З одного боку, назагал неспроможність міста опиратися історії, в якій воно матрично ділилося на Правобережну й Лівобережну сторони повздовж леґендарної річки Кальміюс. З іншого — зважаєш на миролюбні поради таксиста не спілкуватися тут українською. Слід визнати, що ці поради мають під собою історико-політичне підґрунтя, сформоване у 1920-их роках. Знати, що із затвердженням договору про утворення СРСР на першому з’їзді Рад СРСР 30-го грудня 1922-го року проблеми підпорядкування, а також проблеми у стосунках між російським та українським урядами, а також, відповідно, «зацікавлених» елементів з кримінального світу дещо трансформувалися. Так, положенням ВУЦВКу від 22-го березня 1922-го року Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та посадовими злочинами скасовувалася. Замість неї при НКВС під особистим головуванням народного комісара або призначеного Раднаркомом його заступника створювалося Державне політичне управління, до компетенції якого входило: приборкання контрреволюційних виступів та прийняття відповідних заходів для вчасного їх попередження; боротьба зі шпигунством; політична охорона кордонів республіки; боротьба з контрабандою та перетином кордонів республіки; виконання спеціяльних доручень Президії ВУЦВКу та РНК з охорони революційного порядку.

Тож Донецьку губернську Надзвичайну комісію й підвідомчі їй органи було ліквідовано 1-го квітня 1922-го року на підставі постанови ВУЦВК. Замість неї при Донгубвиконкомі було організовано губернський відділ ГПУ. Документально діяльність ГПУ обмежувалася політичними правопорушеннями, але насправді самої лише міліції тут було замало. Тому Донецький губернський відділ ГПУ контактував із карним розшуком у боротьбі з кримінальним бандитизмом, розбійними нападами, вбивствами та іншими злочинами. Причому народних повстанців, які висували політичні вимоги й активно діяли на території Донбасу, розділили на п’ять груп з галузі «політичного бандитизму». Назагал це були «махновські банди» на чолі з Н. Махном, а також угруповання Марусі, Бистрова, Солодова, Савонова, Пархоменка, Фоми Кожі, Щуся, Кириленка-Бєлаша, що висували гасло «Визволення від більшовиків та комуністичного ярма». Також були «петлюрівські банди» Каменюка, Терезова, Саєнка та Жоржа Бабицького, «есерівські банди» Колесникова, Волоха й Винника, а також банди, які лише курсували Донецькою губернією на кшталт частини 51-го Кубанського полку й загону на чолі з комбригом 1-ої кінної армії Маслаковим, або збройні формування місцевого характеру на зразок гуртів Жугіна, Склярова, Огнєва й Карлова.

З іншого боку, не забудемо про мітотворчу діяльність із вироблення моделей. Так, ніби суспільству дозволено конструювати власну долю, місто і місце на мапі! Втім, робота утопії — це образ двійника, що дозволяє побачити, наскільки місто на себе не схоже. І побратимом Донецька віднедавна стає Москва, а замість звичних териконів на його гербі з’являється неоковирна пальма з-під пера місцевого утопіста Мерцалова. «Мерехтливі смисли» Жака Дерріди пригадуєте? А чехівське «Доїхав до Харкова. Нарешті південь»? Що тоді казати, мовляв, про значно південніший Донецьк! Словом, як писали на броні радянських танків в Афганістані, «дружба не знає кордонів».

Утім, якщо донедавна перебування по таких окраїнах імперії скидалося на нескінченну присутність в одному безіменному місті («Донецьк», «Харків»: звучить майже однаково, чи не так?), то нині дещо змінилося. Насамперед — архітектурний образ міста, що стримить у фантомне майбуття гай-теківського розливу. Скажімо, церетелівські монстри й колони епохи клону, вибудувані у центрі Києва, не мають такої кумедно виправданої постмодерної підкладки у ставленні до клясицизму-історизму, як у Донецьку. Криза монументальної та міської скульптури сьогодні очевидна, це зрозуміло. Але вугільна столиця з неочікуваною легкістю переходить від радянської гігантоманії до стійкої моди на буржуйський мінімалізм. І якщо допіру ансамблеву єдність у Донецьку підтримували розкидані містом гранітні боввани типу Леніна, Артема й Будьоного, покликані возвеличувати героїв, то нинішні монументи натякають на їхню співмаштабність глядачеві. Ось розвихрює поли бетменівського плаща визолочений Анатолій Солов'яненко поблизу Оперного театру; ось намірився на черговий рекорд Сергій Бубка біля Центрального стадіону; ось гордовито поглядає карликовий Василь Стус, втиснутий у барельєф Університетської прохідної… Це, очевидно, і є той синтез мистецтв, про який так довго розводились більшовики.

Тож Донецьк, як бачимо, не плутає клясицизм з історизмом. Історизм для нього є стилем життя окремої особи — міського голови чи прокурора области — тобто людини, яка вільна вибирати час, у якому живе. На шталт колишнього мера міста В. Януковича, за якого в Донецьку почали будувати метро. Коротше, це можливість вийти з контексту за рахунок якихось просунутих, сучасних речей: футбольної команди «Шахтар», приїзду поп-зірки Філіпа Кіркорова. Натомість клясицизм — річ позачасова, як антисемітизм і комуністичні мітинґи. Він ґрунтується на позаісторичному ідеалі красоти-гармонії, що існує у постсовковій свідомості як Харкова, так і Львова. Тому для історизму Донецька кожна деталь лишається знаковою (і Будьоний, і Бетмен одночасно), але форма її створення — не важлива; важливіше — про що вона. Ось такий от монументальний постмодернізм виходить. «Звично йти містом / торуючи горлом простір, — пропонує місцева поетка А. Біла. — Гордо нести спорожнілий / джбанок у тімені / оглядаючи пишні вітрини / манекени у шклах / купальники плавки та інше / Ти не відкриєш нічого нового — / всі простують містом / креслених вулиць».