Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

— Я був би щиро радий цьому, — мовив капітан. Вони з сенатором потиснули один одному правиці; Карл же зміг тільки похапцем, мовчки подати капітанові руку, бо того вже обступило щось із п’ятнадцятеро людей, котрі на чолі з Шубалем хоч і трохи збентежено, але з галасом зайшли до канцелярії. Матрос попросив сенатора йти попереду; свідки, кланяючись, розступилися, і сенатор з Карлом легко пройшли між ними. Здавалось, що ці зрештою добродушні люди сприйняли суперечку між Шубалем і кочегаром за жарт, і навіть перед капітаном не переставали сміятися. Серед них Карл помітив і посудницю Ліну, котра, весело підморгуючи йому, одягала фартух, який матрос шпурнув додолу; виявилося, що він належав їй.

Прямуючи за матросом, Карл і дядько вийшли з канцелярії й завернули у невеличкий коридор, який через кілька кроків привів їх до маленьких дверей, звідки вони короткими сходами спустилися до приготованого для них човна. Матроси в човні, коли їхній командир скочив туди одним стрибком, — відсалютували. Сенатор саме напучував Карла, щоб той спускався обережно, як Карл ще на верхньому східці раптом зайшовся плачем. Сенатор обняв його правою рукою за шию, пригорнув до себе, а лівою погладив по голові. Так, притулившись один до одного, вони східець за східцем спустилися в човен, де сенатор знайшов Карлові зручне місце якраз навпроти себе. Потім він зробив знак, матроси відштовхнулись від корабля і відразу почали завзято гребти. Ледве вони віддалилися на кілька метрів, як Карл несподівано побачив, що вони пливуть з того боку корабля, на який виходять вікна канцелярії. З усіх трьох вікон визирали Шубалеві свідки і так приязно бажали їм щасливої дороги й махали руками, що навіть дядько подякував їм, а один матрос умудрився послати рукою поцілунок, не перестаючи гребти. Справді було так, наче ніякого кочегара більше не існувало. Карл, що майже торкався своїми коліньми дядькових, пильно подивився йому у вічі, і його взяв сумнів, чи цей чоловік зможе коли-небудь замінити йому кочегара. А дядько ухилився від його погляду і дивився на хвилі, що гойдали їхній човен.

(Переклав Євген Попович)

«Кочегар» — перший розділ роману «Америка» — написаний десь між 1910—1912 pp. Однак Кафка, мабуть, розглядав цей уривок і як щось закінчене, бо зважився опублікувати його. «Кочегар» вийшов окремою книжечкою 1913 р. у видавництві «Курт Вольф» у серії «Найновіший день». У щоденнику за 24 травня 1913 р. Кафка залишив такий запис: «Сповнений пихи, позаяк „Кочегар“, на мій погляд, вдався таки непогано. Увечері читав його батькові й матері; коли читаю батькові, який слухає вкрай неохоче, кращого критика, ніж я сам, годі й знайти. Багато мілких місць перед вочевидь неприступними глибинами».

«Кочегар» — один з найбільш соціально загострених творів Кафки. Сам письменник згадував, що в той період значний вплив на нього мав Діккенс. В «Кочегарі» уже досить виразно відчуваються звичайні для Кафки настрої безнадії, відчаю, невіри у можливість щось змінити.

Замок

(Уривки з роману)

Розділ перший

К. прибув пізно ввечері. Село тонуло у глибокому снігу. Замкової гори було не видно, її огортали туман і темрява, й жоден, бодай найменший, проблиск світла не зраджував, що на тій горі є великий замок. К. довго стояв на дерев’яному мості, що від дороги вів до села, й дивився на немовби порожню місцевість перед собою.

Потім він пішов до села: десь треба було переночувати. В корчмі ще не спали, і хоч господар не мав кімнати для подорожніх, проте, вражений і збентежений таким пізнім гостем, запропонував йому переспати на солом’яному матраці тут таки, в кімнаті для відвідувачів. К. погодився. Кілька селян допивали пиво, але він не захотів ні з ким розмовляти, сам дістав матрац із горища і ліг коло груби. Було тепло, селяни не гомоніли, він ще якусь хвилину допитливо дивився на них стомленими очима, тоді заснув.

Та скоро К. збудили. Біля його постелі поряд із господарем стояв по-міському вбраний юнак з обличчям актора: вузькі очі, густі брови. Селяни ще не розійшлися, декотрі з них обернули стільці, щоб краще бачити й чути. Юнак дуже ввічливо вибачився, що збудив K., назвався сином доглядача замку і сказав:

— Це село належить до замку, і той, хто тут живе або ночує, властиво, живе або ночує в замку. На це ніхто не має права без дозволу графа. А ви такого дозволу не маєте, принаймні не показали його.

К. трохи піднявся, пригладив волосся, глянув на господаря з юнаком знизу вгору і сказав:

— У яке село я потрапив? Хіба тут є замок?

— Звичайно, є, — спроквола мовив юнак, а дехто з селян поглянув на К. й кивнув головою. — Замок графа Вествеста.

— То треба брати дозвіл, щоб тут переночувати? — перепитав K., наче хотів переконатися, що йому ці слова не приснилися.

— Треба, — відповів юнак і, розвівши руки, вочевидь глузуючи з K., спитав господаря й селян: — Чи, може, не треба дозволу?

— Ну, то доведеться мені взяти його, — сказав, позіхаючи, К. і скинув із себе ковдру, наче хотів устати.

— І в кого ж ви його візьмете? — спитав юнак.

— У пана графа, — відповів K., — що ж я ще можу вдіяти?

— Тепер, опівночі, брати дозвіл у пана графа? — вигукнув юнак і аж відступив на крок від його постелі.

— А хіба не можна? — байдуже мовив К. — То навіщо ж ви мене збудили?

Ці слова розлютили юнака.

— Ви поводитесь, як волоцюга! — крикнув він. — Я вимагаю пошани до графських урядовців! А збудив я вас, аби повідомити, що ви повинні негайно залишити графів маєток.

— Годі смішити людей, — навмисне тихо сказав K., лягаючи і вкриваючись ковдрою. — Ви, юначе, забагато собі дозволяєте, і завтра ми ще поговоримо про вашу поведінку. Господар і ці панове будуть свідками, якщо мені взагалі знадобляться свідки. А тим часом можу лише сказати, що я землемір, якого викликав граф. Мої помічники зі знаряддям приїдуть завтра машиною. А мені захотілося пройтись пішки по снігу, та, на жаль, я кілька разів збивався з дороги тому так припізнився. Я й сам, без ваших повчань, знав, що такої пізньої пори не випадає з’являтися в замок. Тому й задовольнився цим місцем для ночівлі, де ви нечемно, щоб не казати гірше, перебили мій сон. На цьому я кінчаю свої пояснення. На добраніч, панове. —