Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

А ще: проникання в якісь невидимі інтер'єри, покої, лисячі нори, підвали, будуари, лабіринти, схованки, винниці, брами — замок над Хустом виявився значно більшим, ніж очікувалося, справжнє місто над містом, от лише вулиці і площі дощенту позаростали зеленню і зникли. Ніби десь у Камбоджі чи в Амазонії. Не замок, а ліс на горі.

А потім? Щось у ньому трапилося?

Ні, на сліди вогнищ, знаки сатаністів і ритуальний кінський череп я набрів не там — не в Хусті, а в Язлівці, через якісь два місяці того ж року.

Натомість у Хусті трапилось інше: коли крізь вилам у стіні якоїсь, можливо, вежі можна було дивитися на світ унизу, на перші ознаки вечора, на спадання спеки й пилюки, на старі черепичні дахи й автостанцію з кількома автобусами, на тінь, що лягала з ближчого боку вулканічних пагорбів — і поволі усвідомлювати, що двадцять сім років тому, о цій же порі, ти був там, унизу, і дивився на цю ж вежу і бачив у ній чиюсь постать, і тепер уже ясно, чия та постать була.

ЦУҐ, 2006

Хроніка події приблизно така.

У вересні Евеліна показувала мені містечко і все, що в ньому слід запам'ятати з першого разу: вокзал, пошту, банк. Про в'язницю мови не було, але вийшло само собою. Я звернув увагу на довгий бетонний мур висотою з три метри. На ньому було кілька дуже цікавих малюнків — людські профілі, птахи. Виявилося, що це роботи Пепперштейна. Евеліна сказала, що всередині їх більше, але побачити складно, бо всередині в'язниця.

Я відповів, що охоче виступлю в ній з читанням. Мене справді туди потягло: побачити, що це таке — швейцарські зеки. Та й роботи Пепперштейна подивитися, раз вони там. Евеліна була в захваті від ідеї: «Вас так цікавить ця тема? Чому?!». Я відповів, що мене цікавить тема свободи. І несвободи відповідно теж. Якщо чесно, то це не була ніяка відповідь. Але Евеліну вона чомусь переконала.

Наприкінці жовтня вона подзвонила з радісною звісткою, що начальник в'язниці (вона сказала «в'язничний директор») налаштований дуже сприятливо. Тож на початку листопада я потрапив до нього на оглядини. Це був перший начальник тюрми в моєму житті. І якби я в загальних рисах не знав, як вони виглядають у нормальних країнах, наприклад, у нас, то міг би скласти для себе вельми помилкове враження про цю посаду. Швейцарський начальник виявився уважним і худорлявим, в окулярах, джинсах і светрі, з сережкою у вусі й тонким пластичним обличчям молодого Германа Гессе. «У нашій країні ви були б офіцером, — сказав я замість привітання. — У вас швидше за все був би отакенний живіт і ось такі кулаки. Про обличчя мовчу». На це він досить невпопад відповів, що він філолог-ґерманіст за освітою.

Наскільки я зрозумів з його скупих пояснень, пенітенціарна система Швейцарії перебуває поза будь-якими силовими утвореннями. Іншими словами, в'язницями відають цивільні.

«На перший погляд, у нас тут начебто все м'якше та людяніше, — перейняв він мій потяг до порівнянь. — Але тюрма є тюрма. І люди тут так само нещасні». Він ще б сказав «як і на волі»! Хіба я тягнув його за язик?

Ми з'ясували, про що мені йдеться. Я повторив свою тезу про свободу і її протилежність. Він запропонував мені два виступи — перший для персоналу, другий для в'язнів. При цьому перший він міг мені гарантувати, а щодо другого мав порадитися з в'язнями. Він так і сказав — «Мушу порадитися з в'язнями». Якщо серед них будуть зацікавлені, то все гаразд. Я погодився, що слухати літературне читання з примусу — це останнє діло. «До речі, хто тут у вас сидить?» — запитав я. Він відповів вичерпно: «На цей момент убивць немає. Є кілька ґвалтівників. Решта — дрібні кримінальники на кшталт крамничних злодюжок». Я запитав, чи є іноземці. Він сказав, що, як завжди, валом. «З вашої країни теж», — додав він. «Українці? — уточнив я. — У вас на сьогодні сидять якісь українці?». Він трохи позгадував і сказав: «Ні, на сьогодні немає. Кілька росіян. В одного з них прізвище, як у відомого футболіста». Після цього наморщив чоло, згадуючи їхні відомі й не надто прізвища, але так жодного й не згадав.

На прощання він подарував мені альбом Пепперштейна з його в'язничними роботами. «Тут багато гарних думок про свободу і несвободу. Вам сподобається», — сказав він.

У другій половині листопада я отримав від нього мейл відносно моїх виступів — 13 грудня, о пів на десяту ранку, для персоналу, і 15 грудня, о четвертій пополудні — для в'язнів. Я став помаленьку готуватися, підбираючи відповідні уривки. Окремо для персоналу, окремо для в'язнів. Щодо других я почувався впевненіше. Я вибрав для них кілька еротичних сцен, про які у критичних оглядах ранніх 90-х писалося, що вони «межують із порнографією». Ґвалтівникам це мало би сподобатися.

12 грудня пізно увечері я поклав книжки у наплечник і завів будильник на восьму. Необхідність читати вголос уривки з власного роману о дев'ятій тридцять ранку незнайомим тюремним наглядачам не здавалась надто приємною. Про що їм читати — може, про горілчані черги під московськими крамницями? А якщо вони не п'ють? Чи переймуться високим драматизмом вибраного фрагмента? Урешті я зважився прочитати якомога більше віршів українською — щоб вони як слід відчули красу мови. Це саме те, що треба о пів на десяту ранку в'язничному персоналові.

Близько півночі я ще раз перевірив пошту. Там аж пульсував знаками оклику терміновий лист від начальника. У ньому повідомлялося, що «з огляду на сьогоднішній інцидент читання українського письменника, заплановані на 13 і 15 грудня, скасовуються». Я тут-таки вислав йому п'ять слів: «Що трапилося? Подзвоніть, якщо можете». Він подзвонив через хвилину після мого кліку на send.

«У мене втеча, — сказав він. — Я мушу все скасувати». Подякувавши за звістку, я побажав йому спокійної ночі. Сподіваюся, він не сприйняв це за знущання.

Назавтра газета сповістила: вони розігнули решітку і з настанням темряви перелізли на дах, а з нього стрибнули вниз, на вулицю. Тобто на волю. В її темряву, що гостинно розчиняла у собі й обіцяла нестерпно багато.

З того часу їх, мабуть, уже знову впіймали — 33-річного македонця і 43-річного серба з прізвищем відомого футболіста. Їх не могли не впіймати — вони ж як на долоні в цій малесенькій країні, переповненій камерами стеження і дуже підозріливими