Читати книгу - "Вибрані твори"

Вона вся, як істота, — була якимсь протестом проти сірості, проти безбарвності і нудоти життя, що його таким роблять партачі не тільки наші, але й світові.

Вона була таким живим протестом проти всього цього. Вона була Людиною, яка прагнула РАДОСТІ, хотіла БАРВИСТОСТІ і ПОВНОТИ — у всім «королівськім значенні цього слова», — радості, недоступної для плебея.

І, думаю, що ця жадоба радості і повноти — ВОНА штовхнула її поцілувати Батьківщину востаннє.

Виступ на вечорі пам’яті Олени Теліги. Нью-Йорк, 1957, 5 березня.

Архів видавництва «Смолоскип». Публікується вперше.

Заметемо вогнем любові межі...

...Як Олена Теліга сама передбачила, був це «осінній день прозорий», коли з чоловіком Михайлом, її надійною аж до самої смерті опорою, й друзями повернулась до свого раненого міста. «Сонцем — міг їм дійсно здаватись — кожний кущ і камінь у ці хвилини гострі і щасливі». Поверталась через вісімнадцять років після того, як дівчинкою-підлітком, ще мало свідомою національно, втікала з матір’ю та братом на еміграцію.

Повернувшись, принесе із собою виповнений сторицею той талант свободи, що був даний їй як політичній емігрантці.

Прозорими словами висловлює останню ціль своєї і своїх друзів дороги до Києва: «Ми не йдемо накидати згори нову ідею чужому середовищу, лише зближаємось зі своїм народом, щоб спільними силами великим вогнем любові розпалити знову ті самі почування, які ніколи не згасали, почуття національної спільноти та гострої окремішності».

Зустріне вже у Києві своїх.

З радісним— «А, нарешті, приїхали!» — відчиняє прибулим двері в помешканні чи скоріше навіть «цитаделі» Культурної Референтури Організації, навул. Ко-роленка, 45, молоденький закарпатський поет Іван Ірлявський, відтепер один з її близьких співробітників. Кілька місяців згодом приймуть вони вінець тієї самої долі.

Зустріч обертається в дружній «бенкет» з виміною перших і тому таких гострих і непомильних спостережень. Відкоркована пляшка вина, що її Теліга зберігала для цієї хвилини ще з Кракова, і тости, які розсипають щастя і оптимізм, за «наш остаточний тріумф»!..

Ще раз звучатимуть такі ж гучні та бадьорі їхні тости на зустрічі нового, 1942 року, в Києві і до того ж в ресторації «Київ», але радість вже буде тут затьмарена, бо на це вимріяне свято не зможуть прибути деякі спільні друзі — почав «діяти» окупант.

Мешкання Культурної Референтури — заставлене параванами, здавна занедбане, з різного походження і віку меблями, та вже із захованою потайки одним з його нових молодих господарів зброєю — перше пристановище Теліги, згодом вони переїдуть на своє власне мешкання, зрештою таке саме голодне, холодне, темне, де температура опускатиметься до зера, виключатимуть електричний струм, замерзатиме у водопроводі вода... Третє й останнє їхнє приміщення — найміцніше з усіх: це каземати ґестапо — одідичені ґестапом від НКВД не тільки правом меча, але й однієї «моралі».

Перед Оленою Телігою розгорнеться в Києві все те, про що мріяла вона роками: «не зимна самота і сірих днів покірний шерег» та «значать все — не сірим, а червоним». Тут дійсно «варто буде жити чи вмирати»!

Можемо пошкодувати, що не проваджено хроніки тих днів — думка про щоденник була навіть виникла в одного з мешканців квартири КР: кожний мав би вписувати у спільну книгу хоч рядок чи два зі свого непро-минального досвіду дня. Та цю думку не здійснено — з мотивів конспіративних і надто сильно полонила жива і неповторна дійсність!..

Тоді, цієї осені 1941 р., зі згарищ і руїн, всупереч волі окупанта починали знову підніматись увінчані національними емблемами вежі ворогом знівеченої і знесвя-ченої столиці. Власними українськими силами прокладаються основи оновленого життя міста.

В постаті Олени Теліги виходить на висоти міста не тільки українська жінка і не тільки поетка, але насамперед член організованих націоналістичних лав. На чолі їх стоїть на цих Київських горах молодий чоловік, духовій чистоті якого — за одним образовим висловом — могли б позаздрити принци блакитної крові: Олег Кандиба-Ольжич.

Включившись в систему Культурної Референтури Організації, Олена Теліга ніби помножує саму себе через координацію своєї праці з працею побратимів свого духу й собою інспірує і помножує їхню працю. Слово зливається тут в єдине ціле з акцією політичною: українська культура вступила налінію фронтову, щоб висловити і ствердити повноцінність українського духу у світі, де попередній окупант нашу музу «запльовував, залузу-вав», а новий — її взагалі не визнає.

Визначена Організацією на голову столичної Спілки письменників і редакторку єдиного в той час на українському материку