Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

ГК АК змінила інструкції уряду з двох основних причин. По-перше, вона вважала, що утримати в конспірації широко розбудовану військову організацію в умовах «більшовицької окупації» буде неможливо. По-друге, на думку командування, поляки мали б кращий вигляд в очах радянського керівництва, західних союзників та всієї міжнародної громадськості, якби самі взяли активну участь у визволенні власної території. ГК АК вважала, що у такому разі всім їм і, передусім, Москві важко було б не рахуватися з активною участю поляків у боротьбі проти німців, а також із тими жертвами, яких вони зазнали б під час цієї боротьби.

Командування Волинського округу АК спочатку і пішло цим шляхом, зокрема видало 7 січня 1944 р. наказ про вихід з підпілля комендантів гарнізонів і підпорядкованих їм загонів, до складу яких входили люди старшого віку. З підпілля мали вийти лише загони так званої Військової служби охорони повстання, відділи самооборони та Державного корпусу безпеки. Крім військових, деконспірація поширювалася також на представників польської цивільної адміністрації (солтисів, війтів, старост).

Метою виходу з підпілля названих сил було прагнення випередити українців у справі організації влади після залишення території Волині німецькими військами, а також демонстрація «стану польської присутності» на волинській землі перед Червоною армією. На переконання місцевого командування АК, від моменту вступу радянських військ на довоєнну територію Речі Посполитої вони мусили користуватися послугами вже сформованих тут польських органів влади.

Проте незабаром, а саме 15 січня 1944 р., командування Волинського округу АК видало наказ про мобілізацію осіб кількох призовних віків та вихід їх «у поле» (в тому числі конспіративних і партизанських загонів) з метою концентрації сил округу в західній частині Волині. Надалі на основі цих сил мало постати регулярне військове з’єднання, яке дорівнювало б корпусу в складі відтвореного Війська польського. Фактично командування округу вирішило здійснити масову мобілізацію всіх тих поляків, які могли тримати зброю. Вона мала дати близько 9 тисяч солдатів.

На території Ковельського районного інспекторату АК таку масову мобілізацію й було проведено. Мобілізація охопила навіть ті сили, які до того часу охороняли польську цивільну людність від нападів відділів УПА, через що між місцевими керівниками АК і Делегатури емігрантського уряду виник конфлікт. Саме цей конфлікт став однією з головних причин заміни командувача Волинського округу АК. Провести подібну масову мобілізацію в інших районних інспекторатах і, передусім, у східній частині Волинського округу полякам не дав можливості лише швидкий наступ радянських військ, роззброєння і включення до складу армії генерала Берлінга місцевих членів баз самооборони, діячів конспіративних осередків та бійців партизанських загонів.

Отже, створення 27-ї Волинської дивізії піхоти Армії Крайової було зініційовано місцевим командуванням, і тільки пізніше ГК АК з цим погодилась (фактично у березні, а офіційно підтвердила це наказом від 4 квітня 1944 р.). Причиною створення великого військового з’єднання стало розуміння польським керівництвом того, що виконати своє призначення АК на Волині зможе лише за умови, якщо виступить відкрито й у всеозброєнні. Навіть коли після перших радянських арештів польських підпільників у лютому 1944 р. ГК АК надіслала наказ повернутися до конспірації вже мобілізованим партизанським загонам, командування Волинського округу АК його не виконало.

Для сформування дивізії потрібен був час і територія, на якій могло відбутися реальне (а не на папері!) створення. Ані першого, ані другого у командування Волинського округу АК не було. Суперечливий характер мають дії польських партизанських загонів упродовж створення такої території, або точніше під час створення оперативної бази, з якої окремі підрозділи дивізії і вона в цілому могли б діяти в усіх напрямах.

Головним супротивником польських загонів під час боротьби за оперативну базу стали відділи УПА, які в умовах швидко-го наступу радянських військ також мусили відійти на територію західної Волині, і місцеве українське населення, котре підтримувало УПА. На відміну від боїв 1943 р., загони АК вели, як правило, наступальні дії, метою яких стало знищення всіх опорних пунктів УПА, що оточували район формування польської дивізії у західній частині Волині. Ці дії полягали у спаленні українських сіл, які могли бути місцем для створення подібних пунктів, а також у проведені репресій проти мешканців цих сіл за підтримку УПА. Оскільки остання користувалася майже масовою підтримкою, то нерідко репресій зазнавали жінки, діти та старі.

Слід зазначити, що знищення української людності часто було ще й наслідком помсти за минулі вбивства поляків. Прагнення окремих керівників польських збройних формувань помститися українцям не могли послабити навіть накази згори, що в принципі забороняли вбивати українських жінок і дітей. Дуже часто напади загонів АК на українські села проводилися з метою забезпечення себе продовольством. Підкреслимо, що подібних реквізицій з боку АК зазнавали також польські поселення.

Вести відкриту боротьбу на території Волині з регулярними німецькими з’єднаннями (а не диверсійну!) 27-му Волинську дивізію піхоти АК змусили обставини: з одного боку, патріотичні переконання поляків, з іншого — політичні наміри військового і цивільного керівництва округу. Подібні характер і масштаб боротьби з німцями на довоєнних східних територіях Польщі не були передбачені у планах польського емігрантського уряду. Навіть коли боротьба розпочалася, то для останнього вона була лише засобом зміцнення своїх політичних позицій на міжнародній арені, тоді як для рядових аківців, як і для рядових бійців УПА, ця боротьба була, передусім, наслідком їхнього щирого прагнення знищувати фашистів та якнайшвидше визволити від них свою батьківщину. При цьому їм було значною мірою байдуже, хто їм у цьому допомагатиме.

Зрозуміла позиція і тих офіцерів та солдатів АК, які у своїх діях керувалися насамперед політичними міркуваннями, намагалися підкреслити автономний характер польської партизанської дивізії і посіяти недовіру до Червоної армії. Для них прийняття радянської пропозиції про спільну боротьбу проти німців у складі I Польської армії генерала З. Берлінга, сформо-ваної на території СРСР, було рівнозначно порушенню присяги, яку вони давали на вірність польському емігрантському урядові. Своєї ж політичної мети — визнання Москвою польської дивізії за союзника Червоної армії — вони досягти не змогли, оскільки стали заручниками доволі складної ситуації у взаєминах між вищою польською та радянською владами.

На відміну від Волині, створити подібну згуртовану партизанську піхотну дивізію в Східній Галичині полякам не вдалося.