Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Подібна позиція, що знайшла відображення в діяльності польського емігрантського уряду і керівництва підпілля АК в Західній Україні, підтримуваного місцевою польською людністю, цілком суперечила планам найвпливовішої на той час у західноукраїнському суспільстві політичної сили — ОУН бандерівської фракції. Це і стало першопричиною для зростання напруження в українсько-польських взаєминах, яке в 1943 р. переросло у кривавий конфлікт.

На якийсь час епіцентром цього конфлікту стали Холмщина і Волинь, де з другого кварталу 1943 р. обопільні українсько-польські вбивства набувають масового характеру. Поза сумнівом, це було пов’язано зі створенням перших значних як польських (Холмщина), так і українських (Волинь) партизанських загонів. Важливою причиною початку цих вбивств стало також розуміння того, що війна закінчується, а отже, слід нейтралізувати можливого потенційного претендента на встановлення своєї влади у регіонах спільного проживання українців і поляків напередодні вирішальних для обох народів подій.

Сучасному дослідникові важко докладно встановити, якою мірою антиукраїнські дії загонів АК і БХ на Холмщині і Грубешівщині під час здійснюваної гітлерівцями переселенської акції спричинили масовий антипольський терор формувань УПА на Волині. Але документація українського підпілля переконує в тому, що ОУН(СД) або ОУН(Б) підштовхнула до прийняття рішення про проведення широкомасштабної «деполонізаційної» акції на землях Волині, а пізніше й Східної Галичини саме діяльність місцевих поляків. І в цьому плані, на наш погляд, одним з найпоказовіших документів поряд з іншими, що характеризують мотивацію дій українських повстанців, є відозва Крайового проводу ОУН на Волині від 18 травня 1943 р. із закликом до поляків полишити службу в місцевих німецьких адміністративних та поліційних органах влади.

Утім оскільки цього не сталося, а навпаки, якась частина поляків намагалася закріпитися в німецькій службі з метою підвищити і зміцнити польський вплив у Західній Україні напередодні поразки вермахту та вступу на ці землі Червоної армії, то й відбулося те, що пророкувалося у вищезгаданій відозві. Конфлікт загострився ще більше, коли поляки почали звертатися по допомогу до радянських партизанів, у яких керівництво ОУН(Б) і командування УПА вбачали свого головного ворога й готувалися до запеклої боротьби з тією силою, яка за ними стояла.

Українсько-польське збройне протистояння на території спільного проживання представників двох народів не могло не мати трагічних наслідків для цивільного населення. Переважна його більшість, як українці, так і поляки, вважали Волинь, Східну Галичину, Холміцину, Підляшшя, Лемківщину та Надсяння своїми родинними землями, придбаними завдяки важкій праці багатьох поколінь. З цієї причини вони були безпосередньо зацікавлені у перемозі однієї з ворогуючих сторін — УПА чи АК, а тому зрештою дали себе втягнути в конфлікт. Утім рацію мали ті, хто вважав боротьбу між сусідами безперспективною та намагався її припинити. Хоча були й такі, які залишали території, охоплені конфліктом, втрачаючи дім і усе майно, але рятуючи життя.

Водночас з визнанням того факту, що український національно-визвольний рух справді мав у Західній Україні великі підстави для того, щоб розпочати боротьбу проти місцевого польського підпілля та його заходів, а також планів польського емігрантського уряду збереження за повоєнною Польщею цієї території (хоча варто підкреслити, що ані польський уряд, ані радянський не сприймали загони УПА за легальні структури), не можна не ствердити, що засоби і методи її ведення, включаючи застосований ОУН(СД) проти цивільного польського населення, зосібна старців, жінок та дітей, принцип колективної відповідальності, жодною мірою не можуть бути виправдані. Вони суперечили всім міжнародно-правовим документам про можливі форми проведення військової діяльності, і у повоєнні часи подібні дії згідно з цими документами трактуватимуться як «злочинні». Так само підлягають рішучому засудженню антиукраїнські акції польських військових формувань, що призвели до жертв серед української мирної людності.

Наскільки аргументованим є останній висновок, може засвідчити той факт, що в 1990-ті роки, вже в умовах існування цілком незалежних від зовнішніх чинників України і Польщі і на тлі проведення майже масової реабілітації «жертв сталінських репресій», значній кількості учасників УПА й АК після повторного розгляду колегією прокуратури їхніх карних справ у реабілітації було відмовлено.

Зважаючи на безкомпромісність позицій польського емігрантського уряду і керівництва ОУН(СД) у роки війни щодо поступок на користь одне одному в територіальному питанні, навряд чи можна вважати, що в них був реальний шанс дійти згоди, налагодити співпрацю та уникнути або принаймні припинити кровопролиття. Та й історичний досвід свідчить про те, що жодна країна чи народ ще ніколи добровільно не зрікалися земель, які вони з тієї чи іншої причини вважали своїми.

Можливо, тільки на завершальному етапі війни, коли для українського і польського незалежницьких рухів стало цілком очевидним, що їхні зусилля в остаточному підсумку не вплинуть на вирішення питання про майбутню державну належність спірних теренів, постали певні можливості для створення спільного фронту боротьби. Проте було вже пізно. До того ж над українцями і поляками тяжіли минулі кривди й образи, що накопичувалися впродовж декількох століть. На превеликий жаль, провідні польські політичні сили так і не відмовилися від претензій на західноукраїнські землі і не змогли побачити в західних українцях рівноправного партнера. Зміни настали значно пізніше.

Оцінюючи зусилля формувань АК з підготовки та проведення на західноукраїнських землях антинімецької повстанської акції «Бужа», яка водночас мала й антирадянський політичний підтекст, відзначимо таке. Гідний подиву факт створення поляками на території, де вони мали найменшу чисельність з усіх довоєнних земель, найпотужнішої бойової одиниці в польському русі Опору — так званої 27-ї Волинської піхотної дивізії АК.

Утворення дивізії стало для Головної комендатури АК у Варшаві, а тим більше для польського вищого військово-політичного керівництва в Лондоні певною мірою несподіваною подією. Інструкції емігрантського уряду, видані до осені 1943 р. для польського підпілля на окупованій території, не передбачали навіть того, що воно має себе якось виявити у разі вступу на довоєнну територію Польщі радянських військ.

Наказ ГК (Головна Комендатура) АК про здійснення акції «Буря» від 20 листопада 1943 р., на відміну від попередніх урядових інструкцій, передбачив вихід з підпілля аківських загонів, які мали взяти участь у боротьбі з ар’єргардами відступаючої німецької армії. Але і в