Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

— Така темна? — спитала я.

— Еге ж, така темна. Ану, нафарбуйте губи.

Ці дзеркала тут, унизу, якісь незвичайні. Вони не дозволяють поглядові проникнути в глибину, подають обличчя вперед, зовсім близько до тебе, і воно здається плоским і гарнішим, ніж є насправді. Я розтулила губи, нахилилась уперед і обережно намазала їх темно-червоною помадою. Але мої очі не звикли до таких дзеркал — мені здається, що вони розширюються, бо погляд, який намагається втекти від мого обличчя, весь час вислизає з дзеркала й вертається назад, до обличчя. У мене запаморочилась голова, і коли господиня поклала руку на моє плече і я побачила в дзеркалі позад себе її п'яне обличчя та скуйовджене волосся, то здригнулася.

— Причепурюйся, голубко,— сказала вона тихо,— причепурюйся для кохання, але не дозволяй, щоб тобі весь час робили дітей. Це якраз та помада, що тобі підходить, дитинко, правда ж?

Я відступила від дзеркала, закрутила помаду й сказала:

— Так, ця підходить. Але в мене немає грошей.

— Ах, облиште, не горить... потім.

— Добре, потім,— сказала я. Я все ще дивилася в дзеркало, хитаючись у ньому, наче на ковзанці, а потім, затуливши рукою очі, відійшла зовсім.

Вона поклала мені на простягнуті руки порожні коробки з-під мила, засунула в кишеню мого фартуха помаду й відчинила двері.

— Дуже дякую,— сказала я.— До побачення.

— До побачення,— відповіла вона.

Я не розумію, як може Фред гніватися на те, що діти галасують. Вони ж такі тихі. Коли я стою біля плити або біля столу, в кімнаті часто буває так тихо, що я раптом злякано обертаюсь, аби впевнитися, що вони тут. Вони складають з коробок будинки, шепчуться одне з одним, а коли я обертаюся, схоплюються і, помітивши страх у моїх очах, питають:

— Що сталося, мамо? Що сталося?

— Нічого,— кажу я тоді,— нічого.— І відвертаюся, щоб розкачати тісто.

Я боюся залишати їх самих. Досі я проводила з Фредом тільки вечори, на цілу ніч пішла лише один раз.

Маля спить, і треба спробувати вийти, перш ніж воно проснеться.

Огидні стогони в сусідній кімнаті замовкли, так само як і воркування й важке сопіння, які неодмінно супроводжують їхні обійми. Тепер вони сплять, а потім підуть у кіно. Я починаю розуміти, що нам справді треба купити радіоприймач, щоб заглушувати ці стогони, бо голосні розмови, які я навмисно зачинаю, коли доходить до найстрашнішого, що викликає в мене не зневагу, а тільки жах,— ці навмисно розпочаті розмови припиняються так швидко, що я запитую себе, чи не здогадуються діти. Принаймні вони все це чують і виглядом своїм нагадують звірів, які тремтять, зачувши смерть. Коли тільки можна, я намагаюся відіслати їх на вулицю, але в неділю ці надвечірні години сповнені такої туги, що навіть дітям стає страшно. Як тільки в сусідній кімнаті западає дивна, паралізуюча тиша, я вся спалахую і пробую щось заспівати, коли перші шерехи сповіщають, що бій почався — глухе, неритмічне рипіння ліжка і вигуки, схожі на вигуки артистів цирку, коли вони злітають під саме склепіння і в повітрі міняються трапеціями.

Голос мій уривається, тремтить, і я даремно пробую щось заспівати: мелодія звучить у вухах, проте я не можу її відтворити. Нескінченно тягнуться ці хвилини, перейняті смертельною тугою недільних пообідніх годин, і я чую як вони дихають у знемозі, чую, як припалюють сигарети і тиша, що западає потім, сповнена зненависті. Я ляскаю тістом об стіл, розкачую його, намагаючись робити якомога більше гаму, б'ю по тісту й думаю про мільйони поколінь бідняків, які жили на світі, не маючи місця для кохання, і, розкачавши тісто, загинаю краї догори й кладу в пиріг фрукти.

Кімната була темна й містилась у самому кінці довгого коридора. Подивившись у вікно, я побачив похмуру цегляну стіну; очевидно, колись вона була червона, і її прикрашав орнамент, що спочатку був жовтий, а з часом побурів, цей орнамент тягся рівномірними хвилястими смугами; стіна навскоси перетинала поле мого зору, і, поминувши її, мій погляд упав на обидві безлюдні о цій порі вокзальні платформи. Якась жінка сиділа там на лавці з дитиною, а дівчина, що торгувала лимонадом, стояла біля дверей ларка і, хвилюючись, то підсмикувала, то опускала свого білого фартуха. За вокзалом здіймався прикрашений прапорами собор, і серце в мене боляче стислося, коли за безлюдним вокзалом я побачив натовп, що з'юрмився навколо вівтаря. Пригнічувало мовчання, що запало над юрбою біля собору. Нараз я помітив єпископа в червоному облаченні, який стояв поряд з вівтарем, і в ту мить, коли я побачив єпископа, я почув з репродукторів його голос, що гучно й виразно лунав над збезлюднілим вокзалом.

Я часто слухав єпископа, і мені завжди було нудно під час його проповідей, а нічого гіршого за нудьгу я не знаю; але тепер, коли голос єпископа залунав у репродукторі, мені раптом спав на думку прикметник, який я давно намагався згадати. Я знав, що це простий прикметник, він крутився в мене на язиці, та весь час вислизав. Єпископ любить надавати своїй мові того відтінку говірки, який робить промовця популярним,