Читати книгу - "Чумацький шлях"

– Боженьку! А й правда, що підпалити міг Василь! Недарма останній час перед весіллям був він якийсь ніби стеряний, мов сам не свій! Ми жили з Хуржиками через вулицю, то я не раз, бувало, питала, що з ним. Чи не захворів, бува? А він на те тільки відмахувався та важко зітхав, – засокорила в передньому ряду огрядна молодиця. – Тепер зрозуміло – чому…

– А може, то й не Василь? – голосно засумнівався миршавий дідок з посинілим від морозу носом. – Може, хтось інший опинився в колодязі?

– Таж не чути було, щоб хтось зник у Лубнах, – заперечив йому молодий, ще безвусий парубійко. – Чоловік же не комашка – хтось би помітив, що не стало!

– То ходімо – побачимо! Самі пересвідчимось – Василь чи не Василь?

– Так і впізнаєш, коли він пролежав під водою всю осінь і півзими!

– Там буде видно! Ходімо!

Думка сподобалась всім.

– Ходімо! Ходімо! – загули.

Натовп рушив до Хуржикового подвір’я.

Суддя захвилювався.

– Ще пошкодять труп! Ходімо й ми! – І погукав Грицька: – Ти ось що, хлопче, знайди мені Лушу! З-під землі відкопай і запри в холодній! Прийду – розмову матиму з нею! Це важливо!

На широкому Хуржиковому подвір’ї ледве вмістилися всі. Пухляков установив порядок – наказав не затримуватись, а проходити мимо трупа й пізнавати.

– Дивіться – він чи не він?

Найближчі сусіди в один голос заявили:

– Він! Василь!

– Хоча й змінився дуже, але це він! І одяг його!

Після того, як всі бажаючі задовольнили свою цікавість і оглянули Василів труп, суддя наказав людям розходитися. Залишилися на подвір’ї, окрім судді, лише Івась з Керімом, Катря та Параска.

Пухляков змерз і тер рукавицею кирпатого носа. Почував він себе ніяково. Ще б пак! Не додуматись відразу пошукати труп у колодязі! Адже Капніст підозрював саме Василя – отже, потрібно було шукати його!

Він скосив очі на спотворене, замерзле, аж скляне Василеве обличчя, на високий журавель, що височів серед пожарища, як докір йому, і сказав:

– Ну, ось що… Катрю з-під варти я звільняю. Та, власне, я й тримав її там швидше задля її власної безпеки, щоб гарячі голови не вчинили над нею самосуду. Тепер люди переконалися, що на ній вини ніякої немає, і ніхто не посягне на її життя. Тож хай їде в свої Мацьківці і живе там, поки тягтиметься судова справа. А тоді – на всі чотири…

– А як бути з Хуржиковим майном? – спитав Івась. – Після нього залишилася земля, воли, корови, вівці, свині, четверо коней. Добрі люди доглядають…

Пухляков поплямкав губами, знову потер носа.

– Я так розумію: єдиною спадкоємницею Хуржика після смерті Семена Хуржика та його сина Василя залишається його законна жона, понеже прийняла шлюб з ним і обвінчалася в церкві.

– Отже, Катря може розпоряджатися всім цим майном?

Пухляков раптом закліпав очицями. Він раптом відчув, що тут можна мати вигоду й для себе.

– Всією живністю, що зберігається в сусідів та Хуржикових знайомих, може хоч і сьогодні, а… – Він запнувся і почав плямкати губами.

– А землею? – підказав Івась.

– На землю потрібен документ – купча або дарча грамота… А всі Хуржикові бумаги, мабуть, погоріли? Чи не так? – Він хитро примружив око і глянув на Катрю.

Дівчина ще не встигла оговтатися від перенесеного потрясіння і безпорадно розвела руками, не знаючи, що відповісти.

Втрутився Івась.

– Безперечно, що так, ваша мосць. Як бачите, погоріли не тільки бумаги – все згоріло!

– Але ґрунти лишилися, – Пухляков обвів поглядом чимале Хуржикове обійстя і прицмокнув губами. – Навіть тут півдесятини буде! А в полі скільки?

– А в полі – двадцять п’ять, – відповів Івась, відразу здогадавшись, на що натякає суддя, і зрозумівши, що без його допомоги відсудити Хуржикову землю Катрі буде дуже важко або й зовсім не під силу. Тому ніби між іншим додав: – Катрі буде досить і того, що в полі, а тут, у місті, земля їй ні до чого. Не повертатися ж їй сюди, на попелище!

Пухляков проникливо глянув у ясні очі запорожця, а той підтвердив натяк досить прозорими словами:

– Допоможіть їй, пане суддя, – крім вас, нікому!

Пухляков скривився – боявся зайвих вух.

– Гаразд, приходьте