Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

яву тьмяне, але стійке враження, вона потребує куди більше часу, аби дати нам відпочити; натомість глибокий сон може бути короткий. Я почувався добре з іншої причини. Якщо для того, щоб відчути важкий тягар утоми, досить згадати, що ти втомився, то, щоб створити стан супокою, досить сказати собі: «Я відпочив». Цього разу мені снилося, наче панові де Шарлюсу сто десять років і він оце щойно дав двоє мордасів рідній матері; а ще мені снилося, буцімто пані Вер-дюрен купила китичку фіялок за п’ять мільярдів; тож я був переконаний, що спав твердим сном, що мені приснилися у спотвореному вигляді мої вражіння від учорашнього дня та всілякі можливості, приховані в поточному житті; цього було досить, аби я відчув себе цілком відпочилим.

Я дуже здивував би свою матір, якій усе було невтямки, з якого дива пан де Шарлюс унадився до Вердюренів, якби розповів їй (якраз у день, коли я замовив для Альбертини точок, потаєнці, аби зробити їй сюрприз), з ким пан де Шарлюс обідав у Бальбе-ку, в ресторані Ґранд-отелю. Здогадуєтеся, з ким? З виїзним лакеєм кузини Камбремерів. Лакей був убраний як на весілля, і коли простував із бароном по холу, то в очах туристів (як сказав би Сен-Лу) «сходив би за світовця». Навіть молоді посильні, «ле-вити», які в цю хвилю спускалися юрмою по східцях храму (була саме перезміна), не звернули уваги на двох прибульців, з яких один, пан де Шарлюс, ішов, потупившись, і вдавав, ніби вони теж його не цікавлять. Здавалося, він торує собі шлях серед них. «Пишайся, квіте обраного люду», — промовив він, згадавши Расіно-вого вірша, під яким мислилося зовсім інше. «Що, прошу?» — перепитав виїзний лакей, не вельми тямущий у класиці. Пан де Шарлюс не відповів: його самолюбству неабияк лестило, що він може знехтувати запитання і йти, нікого не бачачи перед себе, нібито в готелі не було інших пожильців, нібито в усьому світі існував лише він, барон де Шарлюс. Але, провадячи далі монолог Иосавети, де мовилося: «Прийдіть, прийдіть, мої хороші дочки!»

— нараз відчув несмак і не додав, як вона: «Треба їх покликати», бо ці підпарубки ще не вийшли з дітей і не мали статевої дійшло-сти, достатньої для того, щоб подобатися панові де Шарлюсу. Виїзному лакею пані де Шевреньї він написав, не сумніваючись у його покорі й гріючи надію, що той уже змужнів. Але тепер, зблизька, барон побачив, що лакей надто жінкуватий. Він ознай-мив йому, що гадав мати справу з кимось іншим, бо знав на вигляд іншого лакея пані де Шевреньї, якого справді завважив на передку. Тамтой був найщиріший мугиряка, цілковита протилежність цьому, який, навпаки, вважав свою кокетність за перевагу, він вірив, що саме його манери світовця принадили пана де Шарлюса, тож ізразу навіть не дошолопав, про кого каже барон. «Я маю лише одного приятеля, але на нього ви зазіхнути не могли — надто вже він гидомирний, це нечеса-хлоп». Сама думка, що барон, може, накинув оком на того хама, зачепила його самолюбство. Барон здогадався про це, а проте розпитував його далі. «Але я не зарікався знайомитися лише з челяддю пані де Шевреньї, — сказав він. — Чи не могли б ви тут чи в Парижі, оскільки ви незабром вертаєтесь, познайомити мене з вашими товаришами з того чи того дому?» — «Ні, де там! — відповів лакей. — Я не бачуся ні з ким із мого стану. Я озиваюся до них лише в справах. Але я можу познайомити вас із неабиякою людиною». — «Хто ж це такий?» — спитав барон. «Принц Ґермантський». Пан де Шарлюс махнув рукою спересердя: пропонувати йому чоловіка такого віку, та чи й потрібна йому в цьому разі рекомендація виїзного лакея? Отож він сухо відхилив цю пропозицію і, ставлячи на місце цього пановитого лакузу, знову заходився тлумачити, на чому йому залежить, на якому роді, на якому типі, хай це буде навіть жокей... Боячись, як би їх не почув нотар, проходячи мимо, він перевів балачку на інше і з притиском, голосно мовив, ніби доказуючи попереднє: «Атож, попри свої літа, я палкий колекціонер марничок, мене надить гарне безділля, я скупаю, не шкодуючи золота, старовинну бронзу, античні свічники. Я обожнюю Красу».

Але, щоб лакей уторопав, що тему змінено, попри всю раптовість цієї зміни, він так вирубував кожне слово, ба більше, щоб нотар почув його, так голосно репетував, що всього цього кумедіянтства вистарчило б, аби зрадити його секрет гострішому слухові, ніж слух міністерського урядовця. А урядовець ні про що не здогадався, як і решта готельних гостей; усі побачили в цьому вичепуреному виїзному лакеєві гожого чужинця. Та коли світовці спіймалися на гачок і подумали, що це шиковний янкі, то службовці при його появі одразу ж розкусили його — так галерник розпізнає галерника, — на відстані відчули, хто це, ще швидше, ніж деякі тварини нюхом чують подібних до себе. Старші кельнери попідводили голови. Бме підозріло глипнув. Доглядач винниці стенув плечима і закинув на нього гадючки, затуливши рота долонею, мовляв, так буде гречніше, одначе всі його почули. І навіть наша стара Франсуаза, чий зір підупав і яка в цю мить ішла під сходами обідати з «кур’єром», впізнала служника у тому, кого завсідники готелю переплутали з паном, — так стара мамка Евріклея впізнає Одисея куди раніше за бенкетарів-женихів, — і, бачачи, як пан де Шарлюс чимчикує з ним запанібрата, зажурилася, так ніби всі ті обмови, які вона чула, але відкидала, прибрали в її очах скрушної правдоподібности. Вона ніколи й словом не обмовилася ні мені, ні комусь іншому про цю зустріч, хоча та задала її мозкові неабиякої роботи, бо згодом, у Парижі, щоразу, як стара бачила «Жюльєна», якого досі так любила, вона була з ним ввічлива, проте холодна і надзвичайно стримана. Зате після цієї зустрічі мені звірилася інша людина: Еме. Коли я минав пана де Шарлюса, барон, який не сподівався спіткати мене тут, гукнув: «Добривечір!» і з недбальством (принаймні позірним) великого пана, який вважає, що йому море по коліна і що йому краще ні перед ким не критися, скинув угору руку. Отож Еме, пасучи очима барона й бачачи, як я вклонився товаришеві жевжика, від якого за милю відгонило служником, увечері спитав мене, хто ж той товариш такий. Бо з якогось часу Еме любив погомоніти зі мною або, як