Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

Я казав про два часи; а насправді, мабуть, є тільки один-єди-ний. Не тому, що час людини, яка не спить, чинний і для засну-лої, а тому що інше життя, сонне життя, не підлягає, у своїй найглибшій верстві, часовим категоріям. Усе це мріло мені, коли я міцно засинав після лараспельєрських обідів. І ось чому. Я починав розпачувати, коли, прокинувшись, помічав, що дзвонив десять разів, а служник і не думав з’являтися. Після одинадцятого дзвінка він приходив. Насправді ж то був перший дзвінок. Попередні десять дзвінків були лишень шкіцами, — накресленими ще вві сні, — шкіцами акту натискання на ґудзика, якого я хотів доконати. Мої затерплі руки жодного разу навіть не ворухнулися. Отож у такі поранки (і це мене схиляє до думки, що сон нехтує закони часу) мої потуги прокинутися зводилися переважно до потуг утиснути темну, неоковирну брилу сну, який від мене оце відлинув, у рямця часу. То була ціла морока: сон не відає, спали ми дві години чи два дні, і не може дати нам жодної зачіпки. А якщо ми не знаходимо її й зовні, то, не прорвавшись у креси часу, засинаємо знову, засинаємо на п’ять хвилин, які здаються нам трьома годинами.

Я завше казав — і досвідчив того на собі, — що найкраще снодійне — це сам сон. Потому як ми проспали дві години мертвецьким сном, наборюкалися зі стількома великолюдами, потоваришували навіки зі стількома людьми, куди важче прокинутися, ніж потому, як ми заживемо вероналу. Мене здивував неабияк норвезький філософ; міркуючи про всяку всячину, він ознайомив мене з Бергсоновою думкою, почутою від «свого славного колега, даруйте, колеги, Бутру» про своєрідні порушення пам’яти, спричинені снодійним. «Звичайно, — нібито сказав Берґсон Бутру, якщо вірити норвезькому філософові, — коли заживати вряди-годи помірковані дози снодійного, то вони перестають впливати на гостроту нашої звичайно такої тривкої пам’яти, якою ми послуговуємося у нашому повсякденному житті. Проте є інші види пам’яти, вищі й не такі стійкі. Один мій колега викладає стародавню історію. І він мені розповів, що коли напередодні заживає порошку від безсоння, на лекції йому важко згадати цитати з грецьких авторів. Доктор, який приписував йому ці порошки, запевнив його, що вони не діють на пам’ять. «На вашу пам’ять вони не діють, мабуть, тому, що вам не треба цитувати грецьких авторів», — відповів йому історик не без іронічної пихи».

Не знаю, наскільки правдоподібна ця розмова Бергсона з Бут-ру. Норвезький філософ, дарма що наділений вельми глибоким і ясним розумом та жадібною цікавістю, міг не так їх зрозуміти. Мій особистий досвід підказував мені щось геть протилежне. Моменти* коли назавтра після вживання певних наркотиків нас зраджує пам’ять, мають тільки невелику, хоча й хвильну схожість із тим забуттям, яке панує протягом цілої ночі природного й глибокого сну. Тож і в тому і в тому разі я забуваю не Бодлерів вірш, який дуже мені набридає, набридає, «як цимбали», не думку якогось із цитованих вище філософів, а саму реальність звичайнісіньких речей, які мене оточують; через те, що я перестаю сприймати їх, коли сплю, я нічим у цей час не кращий від шаленця; якщо ж я оце прочумався від штучного сну, я маю клопіт не з системою Порфирія чи Плотина, про них я можу міркувати не згірш, ніж будь-якого іншого дня, я маю клопіт із відповіддю на якесь запрошення, яку я пообіцяв дати, але на місце якої у пам’яті зяє зараз провал. Думки вищого ряду залишилися на своєму місці, натомість снодійне позбавило мене здатности діяти серед буденних дрібниць, здатности вчасно похопитися, піймати на лету якийсь спогад про щоденне життя. Хай би що там казали про дальший тяг життя після руйнації мозку, я стверджую, що кожному пошкодженню мозку відповідає якась скалка смерти. Ми зберігаємо всі наші спомини, навіть поринувши у стан забуття — так тлумачить Бергсонову думку видатний норвезький філософ (щоб не гальмувати розповіді, я опускаю тут норвежцеву манеру висловлювання). Навіть поринувши у стан забуття. Але який же це спомин, якщо ми його не пам’ятаємо? Або ще таке. Якщо ми не пригадуємо своїх споминів останніх тридцяти років і заразом із головою в них занурені, то чого тоді затримуватися на тридцятих роках, чому не продовжити минулого свого життя за межі народження? Раз я не знаю всього обсягу споминів, нерозлучних зі мною, раз вони для мене невидимі, раз я'безсилий їх викликати, то хто мені скаже, що в тій безвісній для мене «масі» споминів, які сягли далеко поза межі мого людського життя? Якщо я можу мати в собі й довкола себе стільки споминів, яких я собі не пригадую, то те забуття (принаймні забуття фактичне, оскільки мені незмога бачити бодай щось) може стосуватися і життя, яке я прожив у тілі іншої людини, навіть на іншій планеті. Однак же забуття стирає все. Тож що тоді означає безсмертя душі, в реальності якого переконує норвезький філософ? Істота, якою я стану по смерті, так само не має підстав згадувати про людину, якою я є з народження, як та не пригадує собі, чим була перед народженням сама.

Заходив служник. Я не казав йому, що дзвонив кілька разів, бо розумів, що досі мені тільки снилося, ніби я дзвонив. А проте мені було лячно на думку, що мій сон мав ясність свідомости. Раз так, то чи не притаманна і свідомості вся нереальність сну?

Зате я питав служника, хто так настирливо дзвонив уночі. Той відповідав: «Ніхто», і мав усі підстави так твердити, бо дзвінки фіксувалися на «табло». Але ж уві сні мені все лунало «бринь» та «бринь», щоразу зі скаженою силою, лунало у вухах ще й нині і, певне, лунатиме ще кілька днів. А втім, рідко буває так, щоб сон перекидав спогади у наше свідоме життя, зазвичай вони згасають укупі з ним. Можна полічити ці аероліти. Якщо це думка, зроджена сном, вона розпадається дуже швидко на такі дрібнесенькі часточки, що їх і не знайти. Але тут сон сфабрикував звуки. Матеріяльніші, простіші — і тривали вони довше. Мене здивувало, що, як казав служник, було ще рано. А проте я відчував себе відпочилим. Триває довго лише легка дрімота, бо, бувши посередником між явою і сном, зберігаючи про