Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

з дихала. Він перекинув Фласків вельбот і розтрощив його ніс. Але цей удар був останній, передсмертний. Бо на той час кит уже так знесилів від утрати крові, що тепер тільки безвладно відсунувся геть від розбитого човна і лежав, важко дихаючи, на боці, кволо подригуючи оцупком плавця. Врешті він повільно перевернувся, ніби світ, що гине, і виставив на світло білі таємниці свого черева. Так він лежав на воді, мов колода, і здихав. Останній безсилий струмінь з його дихала був невимовно жалісний. Ніби чиїсь невидимі руки помалу закривали доступ води до потужного водограю, і стовп бризок із напівздушеним меланхолійним клекотом усе нижчав і нижчав, поки не опав до самої землі,- такий був останній передсмертний фонтан того кашалота.

Китобої сиділи в човнах і ждали, поки прибуде «Пеквод». Та незабаром труп кита почав занурюватись під воду, виявляючи ознаки того, що він скоро потоне разом з усіма своїми ще не розграбованими скарбами. На Старбаків наказ негайно почали в кількох місцях обв’язувати тушу линвами, і незабаром кожен вельбот обернувся у буйок, а потонулий кит завис у воді за кілька дюймів під ними. Коли підплив «Пеквод», кита дуже обережними маневрами підтягли до його борту й припнули там найміцнішими ланцюгами: було очевидно, що туша швидко піде на дно, якщо не підтримувати її штучно на поверхні.

Коли кита почали білувати, сталося так, що майже зразу фленжерна лопатка наткнулась на проіржавілий гарпун, зовсім захований під отією щойно описаною пухлиною. Уламки гарпунів знаходять у тілах упольованих китів досить часто; але звичайно плоть навколо них буває цілком загоєна й здорова, і ніякі виступи на поверхні тіла не виказують їхньої присутності. Отже, в даному разі існувала, очевидно, ще якась невідома причина, що викликала оте згадане вище нагноєння. Та ще дивніше було інше: недалеко від того гарпуна знайшли кам’яне вістря списа, вросле в цілком здорову живу тканину. Хто кинув того списа з кам’яним вістрям? І коли? Може, якийсь індіанець з Північного Заходу, ще задовго до відкриття Америки європейцями?

Які ще дивовижі були нагромаджені в цій страховинній кунсткамері, ніхто не може сказати. Дальшим відкриттям несподівано було покладено край: «Пеквод» почав небезпечно кренитись, бо величезна вага кита з дедалі більшою силою тягла його на дно. Правда, Старбак, який порядкував білуванням туші, чіплявся за неї до останку, чіплявся так уперто, що «Пеквод» був би перекинувся, якби ще хоч трохи подержав її в обіймах. А коли нарешті віддали наказ звільнитись від неї, ланцюги та линви натяглись уже так туго, що їх ніяк не вдавалось відчепити. Тим часом «Пеквод» уже геть перехилився набік. Перейти по палубі до другого борту стало так само важко, як зійти ногами на верх крутого шпилястого даху. Все судно рипіло й потріскувало, наче стогнало. Його так гнуло й крутило, що на фальшбортах та рубках у багатьох місцях повивалювались кістяні інкрустації. Марно силкувались матроси ломами та гандшпугами зірвати ті прикипілі ланцюги з носа й корми судна, бо кит затонув уже так глибоко, що дістати їхні другі кінці під водою було неможливо, а туша, потопаючи, з кожною миттю неначе важчала на цілі тонни, і здавалося, що «Пеквод» ось-ось перекинеться.

- Та стривай, стривай, чуєш? - кричав Стаб до туші.- Чого ти в біса так квапишся на те дно? Грім побий, хлопці, треба щось робити, а то всі пропадемо. Годі там колупатись, покиньте ті гандшпуги: біжіть усі по молитовники та складані ножики і спробуймо з молитвою перерізати ці грубі ланцюги.

- Еге, еге, ножики! - вигукнув Квіквег, ухопив важку теслярську сокиру і, вихилившись із бортового ілюмінатора, заходився рубати ланцюг, крицею викрешуючи з заліза іскри. Рубонув кілька разів, а решту довершила сила натягу. Всі ланцюги й линви з гучним виляском луснули, судно стало на рівний кіль, а труп кита пішов на дно.

Такі дивні випадки, коли туша недавно вбитого кита невтримно тоне, справді трапляються, і жоден китобій ще не спромігся переконливо пояснити їхню причину. Звичайно мертвий кашалот дуже добре тримається на воді, і з неї навіть виступає чимала частина черева чи боку. Якби таким чином тонули тільки старі, худі кити з понурою вдачею, тонким шаром сала та важкими ревматичними кістками, тоді цей факт неважко було б пояснити великою питомою вагою тіла, що зросла понад звичайну міру через брак у ньому плавучої матерії. Та це не так. Бо й молоді кити в розквіті сил і здоров’я, переповнені високими пориваннями,- навіть ці м’язисті, бадьорі герої, ще одягнені в товстий кожушок із живого сала, часом теж тонуть, якщо їх у рожеву весняну пору їхнього віку позбавляють життя.

Одначе треба сказати, що з кашалотами таке трапляється значно рідше, ніж з іншими видами китів. На кожного затонулого отак кашалота припадає два десятки справжніх китів, що пішли на дно. Ця різниця, очевидно, великою мірою корениться в тому, що справжній кит має у своєму тілі більше кісток. Адже самі його венеціанські штори важать інколи понад тонну, а кашалот від цього тягаря зовсім вільний. Правда, бувають випадки, коли затонулий кит через кілька годин або й днів спливає і вже держиться на поверхні краще, ніж живий. Та причина цього очевидна. Всередині його утворюються гази й роздимають трупа до неймовірної величини, так що він перетворюється ніби на природний аеростат. Тоді його навряд чи зміг би натопити під воду й лінійний корабель. У побережному китоловстві - на мілинах біля заток Нової Зеландії,- коли вбитий справжній кит починає тонути, до нього прикріплюють буйки з дуже довгою линвою, так що, коли туша потоне, китобої знають, де її шукати, як вона спливе.

Незабаром після того, як труп кита потонув, наші марсові загукали зі щогл, що «Юнгфрау» знову спустила човни, хоча на всьому видимому околі видно було тільки один фонтан, і то був фонтан фінвала. А цей кит належить до тих видів, яких неможливо вполювати, бо вони неймовірно швидкі й витривалі. Але фонтан у фінвала дуже схожий на фонтан кашалота, і недосвідчені китобої часто плутають їх. І ось тепер Дерік зі своєю командою відважно погнався за цим невловним створінням. «Діва», розпустивши всі вітрила, мчала слідом за своїм виводком - чотирма човнами,- і так вони зникли нам з очей у завітряному боці, не припиняючи сміливої, впевненої погоні.

Ох, як багато на світі фінвалів і як багато Деріків, друже мій!