Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

трохи не по планшир, а кормова задиралась, високо вгору. Незабаром кит перестав поринати глибше, але якийсь час човни лишались у тій досить ризикованій позиції, бо гарпунники боялись попускати линву далі. Хоча й траплялось не раз, що кит отаким чином топив вельботи, затягуючи їх під воду, проте саме цим, як кажуть китобої, «придержуванням», коли застрягле в спині кита, в його живому тілі зазубрене вістря, підтягуване линвою вгору, завдає левіафанові нестерпного болю, примушують його виринути на поверхню, назустріч гострим ворожим списам. Тим часом цей спосіб не тільки небезпечний, він, можливо, й не завжди доцільний, бо здоровий глузд підказує, що кит знесилиться тим швидше, чим довше він пробуде під водою. Адже на таку величезну поверхню тіла - в дорослого кашалота вона досягає мало не двох тисяч квадратних футів - вода тисне зі страшною силою. Ми всі знаємо, який дивовижний тягар атмосферного тиску витримуємо ми самі навіть тут, на поверхні землі, в повітрі; то яка ж величезна буває ноша кита, що несе на своїй спині двохсотсажневий стовп океанської води! Вона рівна принаймні вазі п’ятдесяти атмосфер. Один китобій підрахував, що це вага двадцяти лінійних військових кораблів з усіма їхніми гарматами, припасами й командами на борту.

Три вельботи гойдались на лагідних положистих хвилях, а китобої прикипіли очима до вічної полуденної сині моря, і з глибин його не доходило жодного стогону чи скрику, ба навіть жодної бульбашки, жодного руху води. І хто з жителів суходолу міг би подумати, що в тій тиші, під тією спокійною поверхнею корчиться й звивається в агонії найбільше страховище океану? Над водою видно було тільки вісім чи й менше дюймів линви, що тяглася вниз від вершечка форштевня кожного човна. І годі було повірити, що на трьох таких тоненьких ниточках підвішений велетень левіафан, ніби велика гиря дзигарів із тижневим заводом. Підвішений? І до чого ж? До трьох дерев’яних посудинок. Невже це те саме створіння, про яке колись сказано так тріумфально: «Чи шпильками проколеш ти шкіру його, а острогою риб’ячою його голову?.. Той меч, що досягне його, не встоїть, ані спис, ані ратище й панцер. За солому залізо вважає, а мідь - за гнилу деревину. Син лука, стріла, не примусить втікати його. Булаву уважає він за соломинку і сміється з посвисту ратища!» 121 Оце те саме створіння? Оце воно? Які ж далекі від справдження слова пророків! Бо, маючи у своєму хвості силу тисячі людських стегон, левіафан утік і сховав голову під водяними горами, сховав її від «острог риб’ячих» «Пеквода».

У скісному світлі надвечірнього сонця тіні, що їх кидали три човни в глиб моря, були, певне, такі довгі й широкі, що могли б укрити собою половину Ксерксового війська. І хто може сказати, які страшні мусили бути для пораненого кита ті величезні примари, що маячіли в нього над головою!

- Увага, хлопці! Ворушиться! - вигукнув Старбак, коли всі три линви враз задрижали у воді, ніби по магнітних дротах доносячи нагору, до людей, відчайдушні корчі кита, що боровся за саме життя. Кожен весляр на своїй банці відчув ті здригання. А за мить, майже звільнені від натягу линви, носи вельботів раптом підстрибнули вгору, як ото підстрибує невелика крижина, коли сполохати з неї тісно збиту зграю білих ведмедів і вони пострибають у воду.

- Вибирай! Вибирай! - знову закричав Старбак.- Зринає!

Линви, яких за мить перед тим не можна було вибрати й на дюйм, тепер швидко падали цілими звоями в човен, розсипаючи бризки, і незабаром кит виринув на поверхню зовсім близько від вельботів - за дві довжини судна.

З його рухів виразно видно було, що він зовсім знесилився. Більшість суходільних тварин мають у багатьох кровоносних судинах своєрідні шлюзи, чи клапани, а тому, коли їх поранено, кровотеча принаймні в деяких напрямах зразу майже спиняється. Але не так буває з китом. Одна з його особливостей полягає в тому, що він не має в жилах ніяких клапанів, і коли його поранено вістрям бодай одного гарпуна, зразу починається смертельна кровотеча з усієї його артеріальної системи, а коли та кровотеча ще підсилюється страшним тиском води на великій глибині, то життя, можна сказати, витікає з нього безперервним потоком. Проте крові в ньому так багато, а внутрішні джерела її такі далекі від рани й такі численні, що кит може спливати кров’ю дуже й дуже довго, так само як річка може текти довго через краї, охоплені посухою, бо вона має витоки в далеких, недосяжних для очей горах. Навіть тепер, коли вельботи підпливли до самого кита, ризикуючи попасти під грізні змахи хвостового плавця, і з них почали кидати в нього списи,- навіть тепер з кожної нової рани кров била безперервною цівкою, а з дихала на тім’ї часто-часто злітали в повітря струмені фонтана, одначе ті струмені не були забарвлені кров’ю, бо спис іще не вразив жодного важливого внутрішнього органа. Тобто, як часом висловлюються, джерело життя в ньому ще не було зачеплене.

Тепер, коли вельботи підпливли впритул до кита, можна було як слід роздивитися всю верхню частину його тіла, зокрема багато дещо з того, що звичайно перебуває під водою. Стало видно його очі - чи, власне, ті місця, де колись були очі. Як із дупел на повалених стовбурах найвеличніших дубів виростають дивні безформні губки, так і з очних ямок тепер випиналися сліпі пухирі, і те видовище сповнювало страхом і жалем. Але тут не було місця жалеві. Дарма що цей кит такий старий, позбавлений одного плавця і сліпий, він однаково мав померти, мусив бути замордованим, щоб давати світло на бучних весіллях та інших людських святах, а також освітлювати величні церкви, де з амвонів лунають проповіді про те, що ніхто нікому ні в якому разі не повинен, не має права чинити кривду. Плаваючи у власній крові, кит урешті повернувся так, що стало видно якийсь виступ, чи то пухлину, дивного кольору, зовсім низько на його боці. Та опуклість була завбільшки з лантух.

- Гарненька місцинка! - вигукнув Фласк.- Дай-но я шпигну його туди!

- Стривай! - крикнув Старбак.- Уже не треба.

Та жалісливий Старбак спізнився. Фласк завдав удару, з рани чвиркнула темна цівка, і кит, підхльоснутий нестерпним болем, у сліпому шалі кинувся на суденця, оббризкуючи їх і їхні вже охоплені почуттям тріумфу команди дощем густої крові, що била вгору