Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
До цього мені було просто страшно через моторошну, незрозумілу ситуацію. Тепер же в душу заповзає справжнісінький жах, сковуючи нутрощі своїми крижаними мацаками. І мені дуже важко не видати свій стан, зберігши на обличчі маску спокою.
Потрібно розібратися. Випитати якнайбільше.
− О, то ти, виходить, справжня обраниця богині, − теж підпускаю я в голос побожних шанобливих інтонацій. Те, що вона розповідає, наштовхує мене на дуже нехороші висновки. − А як же так вийшло, що тебе, божественну обраницю, та ще таку обдаровану, захопили в полон? Чому твоя покровителька тебе не захистила?
Захоплена усмішка з обличчя Чарпатчхе вмить зникає. І хоч читати емоції на такому чужинському обличчі мені вкрай складно, здається, моє питання їй дуже не сподобалося.
− Так було потрібно, − кидає сухо моя співрозмовниця. – Не нам судити про мотиви Великої Безодні. Тебе вона, до речі, також обрала. І виявляє до тебе велику прихильність, розмовляє з тобою, вмовляє. Змінює це твоє штучне тіло, роблячи його живішим. Ти маєш пишатися такою честю.
Та невже? Нічого собі новини. Стільки честі, що аж моторошно. Почуваюся дурною мишкою, що потрапила в мишоловку. У голові набатом звучить фраза з мого кошмару: «Ти маєш стати маскою». Тепер я практично впевнена, що той сон був попередженням. І від цього ситуація виглядає гірше не може бути.
Я перебуваю у повній владі надістоти, яка явно має якісь погані плани на мене.
І мені нема звідки чекати допомоги. Доводиться розраховувати лише на себе.
А що я можу? Практично нічого.
− Звісно я пишаюся, − зображую широку посмішку. Мені здається, чи я справді чула в інтонаціях Чарпатчхе нотки ревнощів? Можна спробувати це використати. − Але тебе вона знайшла раніше і, напевно, більш прихильна до тебе, більше довіряє. Ти вочевидь розумієш всю ситуацію набагато краще, ніж я. От, наприклад, завтрашній ритуал. Тобі ж відомо, як він проходитиме?
− Звісно, − зверхньо киває Чарпатчхе. − Мені не просто відомо. Я візьму в ньому найактивнішу участь.
− То, може, поділишся зі мною? Щоб я теж розуміла, як себе правильно поводити. Не хочу підвести нашу благодійницю.
Моя співрозмовниця рвучко відкриває рота, явно збираючись щось відповісти, але я раптом знову бачу, як її щось зупиняє. Навіть фасетчасті очі злегка темніють, а губи болісно кривляться на мить, щоб відразу розтягнутися в широкій, моторошній посмішці.
− Тобі нема про що турбуватися, Женю, − з лагідною вкрадливістю муркоче вона. – Все, що від тебе вимагається, це згода та добровільна участь. Решта вже не твоя турбота. А зараз вибач, я змушена тебе залишити. Щойно згадала, що в мене є одна дуже важлива та термінова справа.
З цими словами вона розвертається і поспішно йде з кімнати, наче за нею чорти женуться.
Все ще перебуваючи в повному шоці від цієї несподіваної розмови, я повільно сідаю назад на ліжко.
Чорт. Чорт. Чорт.
Я в дупі. Капець якій глибокій.
Що вони збираються зі мною зробити?
Допомогти? Повернути мій розум у справжнє тіло? Дуже сумніваюся.
Як же мені не вистачає можливості порадитися з на-агарами. Вони точно допомогли б зрозуміти те, що відбувається.
Але вони покинули мене. Жорстоко кинули... Наче між нами нічого не було... Наче я для них нічого не означала...
− Ур-р-р, − доноситься до мене жалібне бурчання Тріскальця. І малюк показується з-під «диванчика». Дріботить до мене поспішно, щоб уже по-свійськи й звично залізти мені на коліна.
− Ти все чув, так? Це її ти так злякався? Чому? Вона теж погана? – питаю тихо, так само звично приймаючись його чухати та гладити.
− Ур-р-р, − мій маленький друг вивертається і підбиває мою долоню, щоб притиснутись до неї знизу своєю головою.
Тепер я вже не дивуюсь відчуттю вібрації у всьому тілі. І появі нових картинок також. Зате їх зміст змушує мене ще сильніше напружитися.
Я бачу величезний космічний корабель посеред кам'яного пустиря, оточеного скелями. Навколо нас юрмляться десятки вже знайомих мені величезних чи то хробаків, чи то гусениць, яких я вже бачила колись очима Чарпатчхе, коли Са-ард визволяв Шоа-дара. Щоправда, тут вони не всі гігантські. Є серед них і дрібніші, і зовсім маленькі… як Тріскальце.
І тільки тепер до мене доходить, кого ж він мені нагадав.
Але думати про це ніколи, тому що я також помічаю попереду білясту личинку вищого імар, розміром з людину, з великою головою, фасетчастими бузковими очима. Воно стоїть на двох нижніх парах своїх непропорційно довгих ніжок. Я знаю, що це Чарпатчхе, третя дочка Матері клану. Поряд з нею втіленням темряви застигла Хамана в чорній сукні, що розвівається наче пітьма навколо неї. Але найбільше мене вражає вигляд кількох паличників, з якими наказово розмовляє брюнетка. Тих самих, які викрали Шоа-дара. З якими боровся Са-ард.
Сказавши їм щось їхньою тріскучою мовою, Хамана киває своїй супутниці імар. І та раптом повертається до нас. Принаймні мені так здається спочатку. Тому що вже наступної секунди я розумію, що «личинка» дивиться не на нас, а на гусінь гігантів. Підіймає одну зі своїх «рук» і вказує на кілька найбільших.
Низько загудівши, вибрані велетні вервечкою рушають до трапу космічного корабля. А я, зовсім несподівано для самої себе, кидаюсь слідом, видаючи жалібне скиглення.
Але біляста личинка, гнівно зашипівши, змахує рукою, і мене відкидає назад. Біль затоплює все тіло.
Що?
Злякано скрикнувши, я буквально висмикую свою свідомість із цього видіння. У вухах досі чується тріскучий тихий плач, який я якогось біса там видавала. І тільки через кілька секунд до мене доходить, що чую я його наяву. Це Тріскальце скавчить у мене на руках, тремтячи всім своїм тільцем.
− Це був ти? − видихаю ошелешено. – Я бачила все це твоїми? Вона тебе відкинула?
− Ур-р-р-р, − притискається до мене малюк.
− А серед тих гігантів був хтось із твоїх рідних?
І знову згідне «ур-р-р».
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Їхня кохана лялька, Алекса Адлер», після закриття браузера.