Читати книгу - "Проклята наречена і таємниці Пагорбів, Олена Гриб"

***

Життя у палаці навчило Мелісу Стау з першого погляду визначати призвідників гармидеру та взаємодіяти з ними із максимальною ефективністю. Ось і тепер, серед пилу, шуму і криків, вона легко вирахувала тиху вогненно-руду дівчинку в добротному сучасному одязі, що ховалася під перегородками (ті зіткнулися ну дуже вдало) і з мрійливою посмішкою розкидала цеглу силою думки.

– Гей, ти!

Відчайдушно волаючи, з пилової хмари вилетів подертий бандит із вибитим оком. Лисиця ухилилась від його тіла, що немов намагалося хапати повітря руками і ногами, і він зник десь за муром.

– Гей! Не смій кидатися людьми!

Дівчинка-шесс посміхнулася ширше, і в повітря піднялося каміння, уламки дощок, якісь дрібнички на кшталт тих, що продаються у сувенірних крамницях.

«Ненавиджу це!» – Меліса прикрила голову руками, пораділа тому, що у маленької чаклунки речі літають повільно, і схопила її прямо в укритті.

– А це нічого, що я вас рятую? – прошипіла, витягаючи войовничу дівчинку на відкритий простір.

– У таких штанях? – скептично пирхнула та. – Брехня!

– Тобто ти готова вбити когось тільки тому, що тобі не подобається його одяг? – вразилася Лисиця.

– Такі шмотки за чесну зарплату не купиш! – із серйозною міною пояснила шесс. – Їх носять лише шеф і його дружина! А якщо і ти носиш, то ти – з тієї ж шайки! Коханка!

– Такі шмотки носить половина Пригір’я!

– Що таке Пригір’я?

Меліса опам’яталася. Не час розмірковувати про моду і фабричний одяг. На тлі неохайних смердючих охоронців чисте вбрання – ознака еліти, чисте та нове сприймається як захмарний ексклюзив, а щось нестандартне, та ще й із нашивками – чи не уніформа вищої ліги.

– Почнемо з того, дрібното, що й ти ходиш не в обносках.

– Я Соня! – прозвучало з гордістю. – І я – найкраща!

– Я помітила. – Лисиця сховала посмішку. – Дивись туди! – вказала на небо. – Знаєш, що це?

Дівчинка продемонструвала мізинець, на якому не вистачало фаланги.

– Знаю, – підтвердила похмуро. – Ми їх давно приманюємо. Нарешті вони всіх зжеруть!

– Усіх вас. Крячам потрібна магія. Магія і ви тут, а шеф і останній бандит – у вежі. Тому збирай своїх і тікайте! Шукайте підвали на північній стороні, крячі не люблять темні місця.

Від сміху Соні мороз пройшов поза спиною.

– Ми – шесс, – трохи чванливо заявила чаклунка. – Ти уявлення не маєш, на що ми здатні, як-тебе-там.

– Натомість я добре знаю, на що здатні крячі. – Меліса зграбастала руду в оберемок і підштовхнула до руїн барака. – Є постраждалі? – Зазирнула під уламки. – Слухайте всі мене! У нас залишилося хвилини зо три! Хто не може йти, підніміть руки.

«Семеро. Одяг різний – від лахміття до просто поношеного. Усі худі, але не виснажені, як Ренс. Побоїв не помітно. Двоє зовсім маленькі, років десяти-одинадцяти, решті по тринадцять-п’ятнадцять. Плюс командирка Соня. А де ще четверо?» – Лисиця витратила на огляд секунду, потім помітила, що головні перегородки барака не просто звалені в купу, а ретельно підігнані одна до одної на кшталт куреня і за необхідності будуть непоганим захистом.

– Ви це планували? Де інші?!

– Там, де мають бути, – туманно відповіла Соня, і Мелісу затягло до шесс. – Якщо ти коханка, ми згодуємо тебе крячам пізніше. – Цегла піднялася, щоб засипати вхід. – Краще пригни голову.

– Що ви задумали?

– Нічого. Ми, як завжди, просто робимо свою роботу.

Діти зловісно захихотіли, висловлюючи згоду.

«Роботу? Їхня робота – амулети. Вони перетворюють магію природи на магію, придатну для використання людьми. Радіус дії амулетів обмежений, запас магії з часом виснажується. Чим це допоможе зараз?» – Лисиця вирішила, що юні заповзятливі шесс без неї не пропадуть, і вискочила з укриття за мить до того, як вхід завалило повністю.

– Дурепа! – пискнув хтось.

– Сама знаю, – відрізала вона. – Сидіть і не висовуйтесь!

Пил трохи осів, видимість покращилася, зате відчайдушне «Р-ряч!» звучало над самою головою. Меліса збігла на напівзруйнований фортечний мур, спіткнулася об щось і з’їхала до підніжжя насипу.

– Джі Ліне! Де тебе носить?

В найближчому просторі не було ні його, ні Ренса з подружкою, хіба що посеред рівнини неохайною плямою лежала накидка з кількома пір’їнами.

– Князю!

«Він не ідіот, знайшов укриття», – і все ж Лисиця сумнівалася, що Джі Ліну вдасться обіграти кряч.

Щось смикнуло її за штанину.

– Кролик! О ні…

Гризня сіла і почала діловито вмивати закривавлену мордочку. Десяток таких самих кумедних пухнастиків виглянули з-за куща, оцінили ймовірну здобич і повернулися до свого обіду – судячи з брудного чобота, до одного з бандитів.

– Милі затишні Пагорби, – пробурмотіла Меліса, поспішаючи до накидки шесс. – Стара добра провінція…