Читати книгу - "Трістрам Шенді"

– Я тебе розумію цілком, – відповів я, – якщо ти зробиш помилковий крок у цій справі, він тебе битиме до смерті. – Що ж! хвилина є тільки хвилина, і якщо вона позбавить мого ближнього побоїв, її не можна вважати погано проведеною.

Під час цієї розмови осел жував стебло артишока; їжа явно несмачна, і голод, очевидно, напружено боровся в нім із відразою, тому що разів шість упускав він це стебло з рота і знову підхоплював. – Нехай Бог допоможе тобі, Джеку! – сказав я, – гіркий у тебе сніданок – гірка день у день робота – і ще гірші численні удари, якими, боюся я, тобі за неї платять, – і все-то життя, для інших теж не солодке, для тебе суціль – суціль гіркота. – Ось і зараз у роті в тебе, якщо дізнатися правди, так, думаю, гірко, мовби ти попоїв сажі, – (осел врешті-решт викинув стебло) і в тебе немає, либонь, друга на цілому світі, який почастував би тебе печивом. – Сказавши це, я дістав щойно куплений кульок із мигдалевим печивом і дав йому одне – але тепер, коли я про це розповідаю, серце докоряє мене за те, що в затії моїй було більше бажання потішитись і подивитись, як осел їстиме печиво, – ніж справжнього співчуття йому.

Коли осел з’їв печиво, я почав умовляти його пройти – бідолашну тварину було важко нав’ючено – видно було, що його ноги тремтіли. – Він швидко позадкував, а коли я потягнув його за повід, той обірвався, залишившись у моїй руці. – Осел сумно подивився на мене. – «Не бий мене ним – гаразд? – втім, як хочеш». – Якщо я тебе вдарю, будь я прокл…

Лайливе слово було вимовлене тільки наполовину – подібно до слів абатиси Андуйєтської – (отже погрішити я не встиг), – а людина, що ввійшла до воріт, вже обсипала градом паличних ударів круп бідолахи осла, поклавши тим край церемонії.

Який сором! -

вигукнув я – але вигук цей виявився двозначним, і, думається мені, недоречним – бо прут, що стирчав із нав’юченої на ослові корзини, зачепився кінцем за кишеню моїх штанів, – коли осел кинувся вперед, повз мене, – і розірвав його в найнещаснішому напрямі, який ви можете уявити, – так що

Який сором! – на мою думку, цілком підійшов би сюди – але питання це я надаю вирішити

ОГЛЯДАЧАМ

МОЇХ ШТАНІВ,

які я передбачливо привіз із цією метою в Англію.

Розділ XXXІІІ

Коли все було приведено до ладу, я знову пройшов на la basse cour зі своїм valet de place, щоб вирушити до гробниці двох коханців і т. д., – але був повторно зупинений у воротях – не ослом – а людиною, яка його побила і тим самим оволоділа (як це зазвичай буває після здобутої перемоги) позицією, яку займав осел.

Він з’явився до мене посланцем із поштового двору, несучи в руці постанову про сплату шести ліврів і декількох су.

– Це чий же рахунок? – поцікавивсь я. – Рахунок його величності короля, – відповів посланець, – знизавши плечима. —

– Друже мій, – сказав я, – якщо істинно, що я – це я – а ви – це ви —

(– А ви хто такий? – запитав він. – Не збивайте мене з пантелику, – сказав я.)

Розділ XXXІV

– То не менш істинно, – вів далі я, звертаючись до посланця і міняючи тільки форму свого твердження, – що королю Франції я не винен нічого, окрім дружньої прихильності; адже він чудова людина, і я від душі бажаю йому здоров’я і приємного проведення часу.

– Pardonnez-moі,[358] – заперечив посланець, – ви заборгували йому шість ліврів чотири су за найближчий перегін звідси до Сен-Фонса на шляху в Авіньйон. – Оскільки пошта в цих краях королівська, ви платите вдвічі за коней і за поштаря – інакше це коштувало б усього три ліври два су. —

– Але я не їду сухим шляхом, – сказав я.

– Будь ласка, якщо ви хочете, – відповів посланець. – Ваш покірний слуга, – сказав я, низько йому вклонившись. —

Посланець з усією щирістю та гідністю людини вихованої – відважив мені такий же низький уклін. —

Ніколи ще ввічливість не приводила мене в більше замішання.

– Чорт би забрав серйозність цього народу! – сказав я (вбік); французи розуміють іронію не більше, ніж цей —

– Порівняння, навантажене кошиками, стояло тут же поряд – але щось замкнуло мені вуста – я не в силах був вимовити це слово. —

– Сер, – сказав я, опанувавши себе, – у мене немає наміру їхати поштою. —

– Але ж ви можете, – упирався він як і раніше, – ви можете їхати поштою, якщо побажаєте. —

– Я можу також, якщо побажаю, посолити солоного оселедця, – сказав я. – Але я цього не бажаю.

– Ви мусите, одначе, заплатити за неї, зробите ви це чи не зробите. —

– Так! за сіль, – сказав я, – я знаю…

– І за пошту також, – додав він. —

– Змилосердьтеся, – вигукнув я. – Я їду водою – я вирушаю вниз по Роні сьогодні опівдні – мій багаж уже завантажено – я заплатив за проїзд дев’ять ліврів готівкою. —

– C’est tout égal, – це однаково, – сказав він.

– Bon Dіeu![359] Як? – платити за дорогу, по якій я їду, і за дорогу, по якій я не їду!

– C’est tout égal, – заперечив посланець. —

– Це чортзна-що! – сказав я, – та я скоріше дам посадити себе в десять тисяч Бастилій. —

– О Англіє! Англіє! Країно свобод, країно здорового глузду, найніжніша з матерів, – і найдбайливіша з няньок, – вигукнув я патетично, опустившись на одне коліно. —

Але раптом у цю саму мить увійшов духівник мадам ле Блан і, побачивши людину, що стоїть у молитовній позі, з попелясто-блідим обличчям, – що здавалося ще блідішим по контрасту з її чорним пошарпаним одягом, – запитав, чи не маю потреби я в допомозі церкви —

Я їду по воді, – сказав я, – а ось цей пан, мабуть, іще зажадає від мене плати за масло.

Розділ XXXV

Тепер, коли я переконався, що посланець хоче неодмінно отримати свої шість ліврів чотири су, мені нічого іншого не залишалось, як сказати йому із цього приводу яку-небудь колючість, що коштувала занапащених грошей.

Я приступив до справи так. —

– Скажіть, будь ласка, сер, за яким законом чемності ви чините з беззахисним іноземцем якраз навпаки тому, як ви обходитеся в таких випадках з французами?

– Жодним чином, – сказав він.

– Пробачте, – сказав я, – адже ви почали, сер, з того, що розірвали мої штани, – а