Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

— Не думаю, що наприкінці життя він мав сили зробити кожному з нас окремий подарунок, — сказала вона.

— Або ж подивімося на це так, — додав я. — Він показав нам те, чого в ньому було найбільше — інтриганства, підсиджування, параної. Він витиснув із цього все, що міг. Хіба ти не пам’ятаєш його знаменитого плану з Лонґстафом?

— А ти не вважаєш, що він мав на думці дещо інше? — мовила Кетлін.

— Щось одне? — запитав я.

— Щось на кшталт посмертного випробування характеру, — сказала вона.

— Він був цілком упевнений, що мій характер безнадійний. Твій, можливо, теж. Що ж, він подарував нам дуже яскравий момент. Ми тут сміємося і захоплюємося, та як же все це сумно. Я дуже зворушений. Та й ти теж.

Спокійна й повнотіла Кетлін м’яко всміхалася, та колір її очей раптом змінився. На них навернулися сльози. Та все ж вона сиділа непорушно. Така вже вона була. Не випадало про це казати, але, можливо, Гумбольдтів задум полягав у тому, щоби звести нас. Не конче, щоб ми стали чоловіком і дружиною, та принаймні, щоб об’єднати наші почуття до нього й створити щось на кшталт спільного меморіалу. Бо після його смерті ми й далі би (певний час) виступали на цій оманливій людській сцені, й, може, думка про те, що ми продовжуємо його справу, втішила би його й полегшила могильну нудьгу. Бо коли Платон, чи Данте, чи Достоєвський обстоювали безсмертя, Гумбольдт, як палкий їхній шанувальник, не міг сказати: «Вони були генії, але нам не варто ставитися до їхніх ідей поважно». Та чи він сам вірив у безсмертя? Він не казав. А сказав лише те, що ми надприродні, а не природні істоти. Я віддав би все на світі, щоб дізнатися, про що йому йшлося.

— Цим сценаріям чи нарисам дуже важко застерегти авторське право. Гумбольдт, мабуть, дістав фахову пораду щодо юридичного захисту. Він запечатав конверт із примірником свого сценарію, пішов на пошту, зареєстрував його і відіслав собі ж рекомендованим листом. Тому його ніколи не розпечатували. Ми прочитали копії.

— Це правда. Я маю два таких запечатаних конверти.

— Два?

— Так, — сказав я. — Другий — зі сценарієм, що ми вигадали в Принстоні. Тепер я знав, як Гумбольдт розважався у тому нікчемному готелі. Він збавляв час, розробляючи все це до найменших деталей і з церемонними формальностями. Це було в його дусі.

— Послухай, Чарльзе, ми повинні поділити прибуток п’ятдесят на п’ятдесят.

— Дякую, але з комерційного погляду це — цілковитий нуль, — відповів я.

— Навпаки, — твердо сказала Кетлін.

Почувши це, я знову поглянув на неї. Кетлін, зазвичай боязкій, невластиво було так відкрито заперечувати.

— Я запропонувала його людям із кіноіндустрії, і вже підписала контракт й отримала три тисячі доларів опціонної винагороди. Половина з них — твої.

— Хочеш сказати, хтось справді за це заплатив?

— Я могла обирати з двох пропозицій. І прийняла ту, що зробили мені «Штайнгалс продакшн». Куди мені надіслати тобі чек?

— Поки що я не маю адреси. Я в дорозі. Але ні, Кетлін, я не прийму цих грошей, — я думав про те, як розповідатиму цю новину Ренаті. Вона так блискуче висміяла Гумбольдта, що від імені нашого покоління, яке відходить, почувався ображеним. — І сценарій уже пишуть?

— Його зараз серйозно обмірковують, — сказала Кетлін. Часом її голос підносився до дівчачого сопрано. Зривався.

— Як цікаво. Як дивно. Це просто неймовірно, — зауважив я. — Попри те, що я завжди пишався власними дивацтвами, зараз починаю підозрювати, що вони, можливо, лише бліда подоба тисяч реальних і набагато виразніших дивацтв десь там, у зовнішньому світі — тож, може, вони, зрештою, і не мої особисті, а відображають загальний стан речей. Ось чому Гумбольдтова пародія кохання, честолюбства та решта його кривлянь видаються діловим людям справжніми.

— Я порадилася з хорошим адвокатом, і мій контракт із «Штайнгалс» тягне щонайменше на тридцять тисяч доларів, якщо опціон виконають. Ми можемо отримати навіть сімдесят, залежно від бюджету. Це буде відомо за два місяці. Наприкінці лютого. І тепер я відчуваю, Чарлі, що ми, як співвласники, повинні підписати окремі контракти.

— Кетлін, годі вже цієї чудасії. Ніяких контрактів. Мені не потрібні ці гроші.

— Я би теж так думала. До нинішнього дня. Адже всі говорять про твої мільйонні статки. Проте, перш ніж підписати чек у Пальмовій залі, ти перевірив його двічі, згори донизу й знову — знизу догори. Ти аж пополотнів. А потім я побачила, як ти вагаєшся чи давати чайові. Тому не соромся, Чарлі.

— Ні, ні, Кетлін. Я маю достатньо. Це просто пунктик, що залишився у мене з часів Великої депресії. До того ж таке здирництво! У людей старшого покоління воно викликає обурення.

— Але я знаю, що значить, коли тебе тягають по судах. Я знаю, що відбувається, коли судді й адвокати не дають продиху. Недурно ж я керувала ранчо в Неваді.

— Намагатися зберегти гроші, звісно ж, важко. Це наче затискати у долоні кубик льоду. І ти не можеш просто заробити їх, а потім насолоджуватися безтурботним життям. Так не буває. Це те, чого Гумбольдт, певно, не розумів. Цікаво, чи вважав він, що гроші проводять межу між успіхом і поразкою? Якщо так, то він справді не розумів. Отримуючи гроші, ти змінюєшся. І мусиш боротися зі страхітливими силами всередині себе та ззовні. В успіху немає майже нічого особистого. Успіх — це завжди успіх самих грошей.

— Ти просто намагаєшся змінити тему. Ти завжди був надзвичайно уважний спостерігач. Роками я дивилася, як хитро ти приглядаєшся до людей. Так наче ти їх бачиш, а вони тебе — ні. Але годі тобі, Чарлі, ти не єдиний умієш спостерігати.

— Чи зупинився би я в «Плазі», якби був на межі банкрутства?

— З молодою жінкою міг би, так.

Ця масивна, постаріла, та досі вродлива жінка, з проникливим голосом, що часом зривався, із запалими щоками, що виражали привабливу меланхолійність, мене вивчала. Її погляд, який через тривалу звичку до покірності ще й досі дещо ухильний і побіжний, був теплий і сповнений доброти. Я швидко й глибоко розчулююся, коли люди завдають собі труду підмічати моє становище.

— Як я знаю,