Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 1"

Найповніше формулювання Франкових думок щодо єврейського питання й україно-єврейських взаємин можна знайти у повісті “Перехресні стежки” (1900)[561]. Вони були висловлені одним із головних героїв повісті Вагманом, але ми маємо повне право вважати, що вони відбивають власну позицію Франка. Варто сказати для вступу, що Вагман — єврейський лихвар, який спочатку представлений як нібито зловісний персонаж, але в ході розповіді поступово відкривається як розумна й добра людина. Він таємно допомагає героєві повісті, молодому українському адвокатові, захищати інтереси селян проти місцевих польських поміщиків. Дія відбувається у неназваному галицькому провінційному місті на початку 1880-х років. Вагман висловлює свої ідеї під час зустрічі з бурмістром (міським головою), засимільованим євреєм, колишнім учасником польського повстання 1863 р.

Дискусія між Вагманом і мером крутиться навколо питання асиміляції євреїв. Бурмістр признається, що все своє життя він намагався викорінити в собі почуття єврейськості, але це ще не зовсім йому вдалося. Вагман відповідає:

“...Ті ваші нові жиди, асимілянти чи асимілятори, по моїй думці, розірвали стару жидівську душу на дві часті [відкинувши кращу і зберігши гіршу частину]... Ви почали асиміляцію від того, що викинули з серця всяку решту того громадського змислу, яким колись була сильна наша нація... Ви перестали любити своє плем’я, його традицію, перестали вірити в його будущину. З усього національного добра вам лишилось тільки своє ”я”, своє сім’я, мов національного добра вам лишилось тільки своє ”я”, своє сім’я, мов одна тріска з розбитого корабля. За сю тріску ви вчепилися і пробуєте прикермувати її до іншого корабля, найти іншу батьківщину, купити собі іншу, нерідну матір. Чи не дурите ви себе самих, коли вірите, що та інша мати полюбить і пригорне вас як своїх рідних? І чи не дурите ви оту прибрану матір, упевняючи її, що любите її ліпше, як рідну... Я виджу й добрі боки вашого, асиміляторського руху, хоч вони й невеликі... Ви наша данина тим народам і краям, що в тяжку годину дали нам захист і притулок. Але не жадайте, щоб та данина була занадто велика. Адже нерозумно було б жадати від вандрівця, що пив воду з криниці, щоб у відплату за се і сам скочив до криниці і втопився в ній. Те, що ви робите і що робили не раз подібні вам — се з історичного боку оправдане, і конечне, і навіть пожиточне для жидівської нації, але не може бути її програмою, бо се була би не програма, а самовбійство.

— Але чим же, по вашій думці, се пожиточне для жидівської нації? — запитав бурмістр уже без тіні насміху в голосі.

— Чим пожиточне? Се ж ясно. Ви посередники між нами і тими націями, що приняли нас. Ви міст понад прірвою... Давніше, в середніх віках, коли ми жили серед чужих народів... нам жилося далеко гірше... Признаєте тепер, що я зовсім не такий ворог вашої асиміляції, як звичайні хусити, що признаю в певній мірі її рацію і навіть пожиточність. Але є одна річ, що дуже багато уймає їй вартості і виявляє її нещирість. Се та обставина, що жиди звичайно асимілюються не з тими, хто ближче, але з тими, хто дужчий. У Німеччині вони німці, се розумію; але чому в Чехії також німці? В Угорщині вони мадяри, в Галичині поляки, але чому в Варшаві та в Києві вони москалі? Чому жиди не асимілюються з націями слабими, пригнобленими, кривдженими та вбогими? Чому нема жидів-словаків, жидів-русинів?..

— Слухайте, Вагман! Сього, нарешті, забагато. Зачинаєте говорити так, як той адвокат-русин, що докоряв мене моїм польським патріотизмом.

— Мав рацію, — мовив Вагман, — бо польський патріотизм тут, на руській землі, не зовсім на місці.

— Ну, ще тілько того не стало, щоб почали навертати мене на руський патріотизм! — з грубим реготом мовив бурмістр.

— Борони боже! По-мойому, жаден жид не може і не повинен бути ані польським, ані руським патріотом. І не потребує сього. Нехай буде жидом — сього досить. Адже ж можна бути жидом і любити той край, де ми родились, і бути пожиточним або бодай нешкідливим для того народу, що, хоч нерідний нам, все-таки тісно зв’язаний з усіма споминами нашого життя. Мені здається, що якби ми держалися такого погляду, то й уся асиміляція була б непотрібна. Бачите, оті розрухи на Україні показали мені, що, живучи на руській землі, ми громадимо над своїми головами пожежу руської ненависті. Навіть пориваючись до асиміляції, ми асимілюємося тілько з тими, що душать і висисають отих русинів, і тим іще збільшуємо тягар, що пригнітає їх. І забуваємо, що на руській землі живе нині більша половина всього жидівського племені і що громаджена століттями ненависть може вибухнути таким полум’ям, приняти такі форми, що наші протектори, поляки та москалі, не зможуть допомогти нам нічого. І мені видалося конечним почати і до руського берега від нас будувати міст, почати робити хоч дещо таке, аби ті русини могли не самим лихом споминати нас. Я знаю, коли вони рушаться потроха, дійдуть до деякої сили, то і з жидів чимраз більше буде прихилятися до них. Але, по-мойому, важно допомогти їм тепер, коли вони ще слабі, коли ще гнуться і не можуть випростуватись”[562].

Процитовані уривки з повісті Франка були написані на самому зламі століття. Тому виглядає доречним закінчити ними цей огляд української думки XIX ст. з питання українсько-єврейських узаємин. Сподіваюсь, я не самотній у своїй вірі, що вони ще й сьогодні, через більш ніж вісімдесят років можуть стати вихідною точкою для тривкої плідної дискусії на тему, що є життєво важливою для обох націй.

ІВАН ФРАНКО У СВОЇХ НІМЕЦЬКИХ ПИСАННЯХ[563]{93}

Український письменник і учений Іван Франко (1856–1916) був незвичайно продуктивною й багатогранною людиною. Його художні твори включають ліричні поезії, сюжетні поеми, віршовану й прозову сатиру, оповідання, романи, критичні есеї, а також об’ємисті переклади з якого півдесятка чужих літератур, що часово простягаються від клясичної старовини до кінця дев’ятнадцятого століття. Його наукові й публіцистичні писання лежали в областях історії й теорії літератури, етнографії й фолкльору, політичної й економічної історії, біографічних дослідів і, врешті, політичної журналістики на злободенні теми. Твори Франка нещодавно видано на радянській Україні в двадцяти томах, що кожний з них має біля 400 сторінок[564]. Однак це видання, хоч