Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

Субота був не з тих, хто може отак ось просто вистрілити в дитину. Якби вона втікала від нього… Або, якби накрити їй голову курткою — щоб не дивилася… У голові в нього крутилися варіанти рішень, багато з яких, що вже там, Субота прознав із фільмів, аж раптом його осяяло.

Він візьме дівчинку в заручники! Вона стане приманкою для інших, і Андрій, якщо в нього теж є пістолет (а Субота майже переконав себе, що таки є), нічого не зможе йому заподіяти!

— Кричи! — сказав він дівчинці, але та притиснула до обличчя сплетені пальці й роздивлялася його, кумедно нахиляючи голову. — Кричи, кажу!

І Субота вистрілив у стелю.

— Кричи! — він вистрілив іще двічі — тепер зовсім близько від неї, й на Надю полетіли бризки кам’яної крихти. — Кричи-и-и-и!!!

І тоді Надя, налякано затуливши вуха і міцно заплющивши очі, високо і пронизливо зарепетувала.

І якщо вже говорити про збіги, то, певно, не так уже й дивно, що і Гала, й Андрій виявилися близенько. Так близько, що обоє почули постріли, а тоді несамовитий вереск маленької дівчинки. Андрій прибіг перший, і світло його ліхтарика вихопило дільничного поліцейського біля стіни, що міцно притискав до себе дитину, яка пронизливо горлала.

Якщо Андрій і міг щось учинити за такої ситуації, то Субота не дав йому щонайменшого шансу. Він вистрілив одразу ж, поквапно, навіть не прицілився до пуття.

Андрій схопився за живіт і упав. І тоді Віталік, досі притискаючи до себе дівчинку, ретельно прицілився Андрієві в голову і навіть ступив уперед, боячись промахнутися. Та, як ми пам’ятаємо, кості того дня впали просто дивовижно. От чому Гала не лише виявилася поруч і змогла дістатися туди в цілковитій темряві, орієнтуючись винятково на звук, — але й показалася з протилежного від Андрія боку. По суті — у дільничного за спиною.

І ось, щойно Субота ступнув уперед, щоб добити Андрія, Гала плигнула йому на спину з шаленством розлюченої кішки.

На жаль, нічого чудеснішого тієї миті вже не сталося. Андрій не кинувся на Суботу, Надя не вкусила дільничного за руку… З усіх варіантів розвитку подій Доля обрала найпрозаїчніший — Субота згрупувався, втягнув голову в плечі, а тоді відкинув Надю в один бік, а Галу — в інший. А що Гала вмить скочила на ноги, то він вистрілив у неї тричі.

Стало тихо. Чути було тільки те, як голосно і часто дихає під маскою сам Субота. Він підняв телефон і хапливо посвітив довкола. Нервово ковтнув, утер піт із чола. Вийняв із пістолета магазин — порожній. Отже, в патроннику лишився останній патрон — і все. Він, вагаючись, подивився на Андрія. Той не рухався й, здається, не дихав. Дільничний насупився й задумливо витер кров із роздряпаного вуха. Дівчисько однак не вибереться. А патрон краще залишити. «Там іще Оксі», — нагадав він собі. Про всяк випадок, Субота зібрав усі стріляні гільзи, ще раз посвітив на нерухомого Андрія і квапливо ретирувався.

Андрій утримався на самісінькому краєчку свідомості, так і не відключився. Й певно, підвівся б, якби мав іще бодай кілька секунд. Та коли чорна запона відступила, все вже завершилося.

Гуркіт пострілів віддавав у вухах легким дзвоном. Андрій не ворушився і лише чіпко стежив за кожним рухом дільничного. І щомиті чекав, що той повернеться до Наді. Тоді він кинеться вперед, хоч би чого це йому вартувало. Проте Субота голосно лигнув, утер чоло і витягнув магазин. Це добре: рахує патрони, отже, думає. Почав думати — почне й сумніватися. А коли поліцейський кинувся збирати гільзи, Андрій остаточно зрозумів: стріляти він уже не буде. Та навіть коли Субота пішов, Андрій і далі лежав, відраховуючи ще одну болісну хвилину. І лише тоді поворухнувся.

Одразу підвестися не вийшло — довелося зняти дихальний апарат. Але хай там як, а те, що він стоїть на ногах, — це неймовірна удача. Насамперед підійшов до Гали. Мертва. На жаль. Він скинув куртку і стягнув худі. Зовні крові майже не було. Погано — отже, є всередині. Андрій тугенько перев’язав себе майкою.

Підійшов до Наді. Сів навпочіпки й обережно її підійняв. Вона притиснулася й сховала личко в нього на грудях. Боїться.

— Я поведу тебе за ручку, зможеш іти?

Дівчинка не відповіла. Він підняв її підборіддя й подивився в обличчя.

— Тільки спочатку надінемо таку штуку, як оце в мене, добре?

Мовчить. Він знову надів свій апарат і показав їй — не страшно. Плесь! Плесь-плесь! — плеснула Надя й почала роздивлятися його крізь сплетені пальці.

— А тепер ти, — він відкрив клапан і надів на неї іншу маску.

Вона не заперечувала. «Їй занадто страшно», — подумав Андрій.

— От розумничка, — неголосно сказав він. — А тепер ходімо. Ходімо звідси.

Вони підвелися, Андрій м’яко потягнув її за руку і повів туди, де погасла гірлянда вказувала дорогу до виходу. І вона пішла, притулившись до його стегна.

Там, попереду, після багатьох поворотів і розвилок, по той бік кімнати, що пахла креозотом, старий вентилятор перейшов із монотонного «взззумм-взззумм-взззумм» на старече «взургх-взургх-взургх». Раптом щось тріснуло, і на корпусі електромотора спалахнула блакитна іскра.

Наступної миті в каменярнях під Буськовим Садом розверзлося пекло.

А десь далеко-предалеко від Буськового Саду в напівпорожній нічній лікарні біля реанімаційного відділення сидів сумний Валерка.

На важких дверях клацнув замок. Валера вмить підвівся, ніби очікуючи старшого за званням. Вийшов лікар. Навіть не глянувши на нього, встромив у зуби цигарку і приспішив сходами.

— Немає новин? — запитав услід Валера.

— Як будуть, то скажемо, — буркнув той.

Валерка зітхнув:

— У вас цигарка не тим боком.

— Що?

— З фільтра зараз підкурите…

Лікар вийняв цигарку й насуплено втупився в неї.

— Дякую… — він повернувся на кілька сходинок. — Просто ніхто не дасть вам прогноз, розумієте? Стабільно тяжкий. Багато крові втратив. Будемо надіятися, правильно? Але тут уже…

І він промовисто розвів руками.

Низький гуркіт далекого вибуху розійшовся підземними коридорами в унісон із відчутним здриганням породи.

Андрій завмер. Надя сховалася за його ногу.

Зі стелі посипалася пилюка, і їхнього волосся торкнувся повів теплого, наче аж спекотного вітерцю. Андрій підняв руку з телефоном і освітив пустий прохід. Якийсь час нічого не відбувалося, і він просто стояв, не знаючи, що робити і чого чекати.

І раптом з’явилися щури. Вони бігли звідти, де мав бути вихід, наче бурхливе джерело, що цілком складалося з живих метушливих тіней. Надя