Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

— Сідайте, панночко, сідайте, — каже Оришка, виходячи надвір розряджена теж по-празниковому. На її сивій голові, наче коробка, чорна хустка майталається, а синій китайовий халат з плеч аж до землі спадає. Мов хто засушену жабу загорнув у синю китайку, прикривши голову здоровенною кучмою, — такою Оришка здавалась у своєму празниковому одягу.

— А ти, Василю, і не вимостив там, де сидіти? — зиркнувши на віз, де сяк-так накидано було гнилої соломи та трухи, сказала Оришка.

— Я зараз, зараз, — заметушився Кравченко і, кинувши віжки, почав вимощати. — Бабусю! У вас немає залишнього ряденця? — спитав він, накидаючи солому на одну купу. — Вимощу — первий сорт. Царівні не в стид тут сидіти! — хвалився він, вибиваючи та вимощуючи, щоб не було ні згористо, ні з ямами.

Вимостивши, він стрибнув з воза і почав вистилати рядном, що винесла Оришка. Туди пхне, там підіткне… Сам любується своєю роботою.

— Готово! — сказав він, ударивши посередині долонею, щоб осіла. — Сідайте!

Тільки що Христя намірилася стрибнути, а Кравченко ззаду так її і підхопив під руки, так і зніс на повозку, аж Христя усміхнулася.

— О, та ви ж і митець свого діла! — сказала вона.

— Не первина! — одказав Кравченко. — Скільки я оцим самим конем перевозив народу — і не перелічиш!.. Ану, бабусю, мерщій задирайте ноги! — лукаво усміхаючись, повернувся до Оришки, що, ухопившися за полудрабки руками, стояла біля воза.

— Задирай лиш ти, сину. А я, стара, хоч би помаленьку зідралась.

— Ну, то я поможу. Ра-аз! — гукнув він, ухопивши стару на одну руку, і підняв вище своєї голови.

— Та й важка ж ви — нехай вам! Панночка куди легше буде! — сміється Кравченко, садовлячи Оришку біля Христі.

— Старе завжди важче молодого, — одказала та, гніздячись.

— Та добре, добре. Нігде не замуле. Знаю, як і кому вимощати. Жидові, небійсь, як вимощу — чортового батька всидить. Ну, вже усілися? Рушив, Васька! — гукнув він на коня, що стояв біля ганку, схиливши голову, і щось губами потрушував. Певно, лаяв хазяїна, що набирав такого народу на віз. — Ану, заснув! Н-н-оо!!

Кінь махнув хвостом і зразу, мов опечений, кинувсь. Кравченко, держачись за віжки, біг збоку і напрямляв Ваську на шлях.

— Ти, Василю, не дуже пускай з гори, — сказала Оришка, — щоб, бува, не перекинув.

— Ет, толкуйтеся, — стрибаючи на віз, одказав Кравченко. — Та се в мене як кінь, то по всьому світу другого не зіськати. З гори спуска — як на подушці зносе.

І справді, ще тільки доїжджали до гори, як кінь почав ходи вкорочати. Прийшлося з гори — і він, вип'явши спину угору, мов вона в його була горбом, пішов потиху та помалу. Хоч би струснув, хоч би раз як оступився — а гора ж крута-крута! Як на руках зніс, так перейшов гору Васька і вже на низу розправив ноги.

— А що? Не я казав? — повернувся Кравченко. — Бачили, як спускає? Нехай Вовк своїм вороним так з'їде. Та й з такої гори кістки б розтрусив, коли зовсім голови не звернув би. Та й по рівному проти сього не вистоє. Він спершу і забасує — куди який страшний! А пробіг версту-другу — уже і одставати почав. Дивися, мій Васька вже й випередив. Хіба не билися ми з ним на заклади! Билися! Карбованця виграв. Хоч він у його цілу сотню заплачений, а мій тільки півсотні. Та хоч і півсотні, та з толком. Що з того, що кінь у тебе, як піч, гладкий, та не везе? Такому коню уся піна — копійка. А ось кінь! так кінь! Гей, ти, Невіро! — гукнув він на коня і потяг за віжки. Кінь зразу додав ходи. Мов і не швидко ступає, а повозка, аж колеса торохтять, котить.

— А що, чули? У його розуму більше, ніж у всіх слобожан разом, — жартує Кравченко.

— Чого ви його звете Невірою? — поспиталася Христя.

— Невірою? Того, що татарської породи. Невіра, значить, і є. Но!.. село недалеко! — повернувся до коня.

Проїхали ще трохи — показалися садки, левади, що завжди облягають кожне село. За ним — царина, майдан, а далі — хати з хатами поскуплювалися, городи з городами поспліталися, пішли криві улиці, поперерізувані невеличкими уличками. Христя не знає, куди свої очі напрямити, на чому їх зостановити. Чи давно вона з села — а тепер його і не пізнати. За сім-вісім років все так перемінилося. «Тут, на сій стороні, була хата Вовчихи, де ми, дівчата, збиралися на досвітки. Де тепер вона?! І признаків немає. Вона стояла на розпутті — тепер все те позастроювалося, позагороджувалося. А то чия оселя покрита дранню? Це вже новина. Цього ніколи при мені не було. Видно, щось багате оселилося — двір обнесений забором. А то, здається, домівка Супруненка?.. Вона… вона… похилилася, покривилася, у землю влізла. Колись що то за страховище було, той Супруненко. А тепер? Може, вже й на світі немає?..»

Переїхали улиці, виткнулись на майдан. Ось і церква заблищала перед ними. Яка ся церква здавалася колись великою та показною, а тепер наче осіла — зовсім і не видно її з-за лип, що кругом так буйно розрослися. А цвинтар, як і давно, укритий густо-зеленою травою, вузенька стежка, як і колись, кругом церкви біліє, мов хто прослав сувой білого полотна. І люди снують… он дівчата у холодочку розсілися, он парубки на їх з-за дерева позирають, коло самої церкви дітки граються на травиці. Христю так і потягло туди. Як тільки Невіра зостановився біля брами, Христя, як пташка, стрибнула з воза і, як метелик, полинула через браму.

— Дивись, що воно? — почула вона іззаду і спереду себе, і сотні цікавих очей уставилися на неї.

Христя, не примічаючи нічого, пройшла прямо у церкву. Густа купка людей, що заступили вход, перед нею розступилася; червона спідниця і оксамитна корсетка потонули