Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Заспокойтеся!

— Я вб’ю його! — кричить Боротянський.

— Вбивай! І Поліна загине! — кричить обхідник. — А якщо ти залишиш мені життя, я залишу тобі її!

— Що? — питає Боротянський, який вмить слабшає в моїх руках і вже не виривається.

— Залиш мені життя, не вбивай! І я стану твоїм слугою. Я буду добувати кров для Поліни, і вона буде жити! Вона буде твоєю! Вона надзвичайна жінка, вона...

Я стріляю йому в голову. Акуратна дірочка в лобі, подив у його очах і смерть.

— Матір Божа! — видихає граф.

— Що ви зробили? — ошелешено питає Боротянський.

— Те, що мусив, — спокійно кажу. — Цей покидьок почав спокушати вас Не можна давати злу спокушати себе, бо обов’язково програєш. Він убив сотні діточок, він був небезпечний та підступний. Я мусив убити його, щоб зупинити.

— Але... Поліна... — розгублено каже Боротянський.

— Якщо цей покидьок брехав, то вона житиме. Якщо ні, то помре.

— Я не хочу, щоби вона помирала!

— Володимире, не все в цьому житті відбувається так, як ми хочемо. Одягайте її, і треба їхати звідси.

Коли всі вийшли з хати, я підладив її. Навколо багато слідів, але знову пускався сніг, починав дути вітер, тож до ранку все буде сховане.

Ми зібрали коней, запрягли в сани і поїхали. Боротянський довіз нас до Ромен, сам поїхав у свій маєток. Я забрав Уляну Гаврилівну та Моніку, ми повернулися на хутір. Там я поховав бідних песиків і почав жити далі. Граф гостював у мене кілька днів, ми удвох вигадували, як треба написати про цю історію, щоб пустили у друк. Багато чого довелося змінити.

Тим часом обгоріле тіло обхідника знайшли у його спаленій хаті. Біля тіла знайшли залишки пляшки й вирішили, що обхідник напився, не зачинив грубу, заснув і згорів у пожежі, що розпочалася. Ніхто за ним не плакав, вкинули у землю і забули. Також не згадували, де ділася його сестра. Немає і немає.

Голубовського відпустили, бо приїхала та жінка, з якою він зустрічався в ніч, коли загинула дитина. Дякувати Богові, жінка була католичкою (за православну його б зі світу зжили), а ще погодилася дати свідчення, тож прикажчика відпустили. Але роботу він утратив і скоро поїхав кудись. Казали, що в Америку, про яку так запально розповідав.

Поступово про цю історію почали забувати, тільки я пам’ятав, і коли минув місяць з часу останнього вбивства дитини, поїхав до Боротянського. Він зустрів мене зблідлий і виснажений.

— Що з нею? — спитав я, хоча відповідь була на обличчі господаря.

— Вона вмирає.

— Вмирає?

— Так, каже, що їй холодно. У кімнаті натоплено, вона лежить під купою ковдр, я обклав її грілками. Але вона холодна як лід. Лікарі не розуміють, що відбувається.

— Значить, обхідник казав правду. — скривився я і подивився Володимиру в очі. — Розумію, що це важко, але їй треба дати померти.

Він почав плакати.

— Іншого виходу немає. Вона не жива, ніколи не була живою, жила за рахунок життя безневинних діточок.

— Я розумію, — застогнав він і плакав далі. Потім стиснув кулаки. — Я все вирішив. Не хвилюйтеся, Іване Карповичу.

Я не хвилювався, але залишився подивитися за будинком Якби я побачив, що Боротянський збирається кудись їхати, я б зупинив його. Присягнувся іменем Моніки, що жодна дитина більше не загине. Та Володимир нікуди не поїхав, ані ввечері, ані вночі. А зранку повіз ховати тіло Поліни на цвинтар у Ромнах. Я бачив її у труні. Красиву якоюсь неземною красою. Але в мене не було жодних сумнівів, чи правильно я вчинив. Бо знекровлених дітей більше не знаходили. Це припинилося, сподіваюся, що назавжди. Тож коли я вкладав Моніку спати, я знав, що мені немає про що хвилюватися, як і всім батькам у навколишніх повітах.

У пошуках шпигунів, або германський дух

Ми сиділи у садочку, попивали чай після смачного обіду Уляни Гаврилівни, Маєвський ще й коньяку випив, любив цю справу, сердега, казав, що і речення у нього в голові не складеться, поки не підбадьорить тіло спиртуозом.

— Графе, ви думаєте, що шпигуни ото наче гуси при дорозі ходять, що бери і лови? — дивуюся я. — Тим більше в нашому закутку, далекому і від столиці, і від кордонів!

— Ну, воно-то, може, і закуток, але зараз війна наближається з клятими тевтонами. Публіка бажає якихось розваг на цю тему. Я вже написав оповідання про те, як Олександр Невський псів-лицарів на Чудському озері розтрощив. Але добре було б і про сьогодення написати. Як от завелися в глибокому тилу німецькі чи австрійські поплічники і щось тут витворяють ганебне, аж сам Іван Карпович Підіпригора за них узявся — і до нігтя негідників! Публіка б це дуже добре сприйняла. Точно вам кажу. І з журналу мене в останньому листі питали, чи немає якоїсь шпигунської історії у нас.

— Та ну звідки. Я і в конторі в Києві коли служив, то шпигунів не зустрічав, що тут уже зараз казати. Та й для чого мені шпигуни, публіка, здається, і так добре сприймає мої історії.

— Поки так, Іване Карповичу, гріх скаржитися. Але справа в тому, що треба дивитися вперед Зараз уже багато говорять про війну, і чим далі, тим говоритимуть більше. Патріотичні почуття всілякі, людям хочеться пережити перемогу над німецькими негідниками. Чому б їм це не дати у вигляді арешту німецьких шпигунів та провокаторів?

— Де я вам їх візьму? — аж трохи дратуюся я. — Що я — фокусник якийсь, що у циліндр рукою залізу і звідти за вуха шпигуна німецького дістану? Не мав я справ зі шпигунами, і брати мені їх нізвідки!

— Та не треба вам їх брати! Просто пригадайте якусь історію цікаву, до якої можна німців приплести. Мені було б до чого, а я вже дотачаю! — задоволено каже Маєвський, якому дуже подобається наш літературний успіх, що ото у журналах нас друкують, і взагалі слава на всю імперію.

— Значить, знову брехати? — кривлюся я, бо не люблю оце вигадувати абищо.

— Іване Карповичу, скільки вам треба разів пояснювати, що не брехати,