Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Про нечисту силу, ворожбу, чаклунство! Ось бачите, картинки, як людина стає вовком! Тут, мабуть, сказано, як це зробити! Але я не розумію мови. Трохи схожа на німецьку, але не німецька. Можливо, написи взагалі зашифровані! Оце так скарб! — Маєвський крутить головою, а я вихоплюю книгу і кидаю її в піч.

— Ви що робите! Іване Карповичу, це неабияка цінність! Їх треба зберегти! Дайте мені дістати ту книгу!

— Ні! — я не пропустив графа до пічки. — Це богопротивні книги, вони вчать страшного і не мусять існувати!

— Але...

— Графе, я спалю їх усі, — сказав неквапливо, карбував слово за словом, і граф відступив.

— Ну, як хочете. Але для спеціалістів вони були б цікаві, й там, може, не тільки щось погане, але й корисне і...

— Ні!

Я спалив усі ті книжки, всі до одної, хоч як граф мене не переконував, що цього не можна робити. Спалив, уважно перетрусивши все кочергою, щоб і клаптика цілого не залишилося. Тільки залізні остови обкладинок. Потім сів чекати. Десь уже ближче до вечора у чудовиська почалися судоми. Він бився в них кілька годин, і на це страшно було дивитися. Маєвський аж із хати вийшов, а я тримав вовкулака на прицілі. І дивився, як чудовисько перетворюється на людину. Коли судоми закінчилися, переді мною лежав обхідник. Весь у крові, з декількома важкими пораненнями. Я перев’язав їх, бо не хотів, щоб обхідник помер раніше, аніж я того схочу.

Нарешті він розплющив очі. Побачив мене і вишкірився, аж зарикав.

— Що, потворо, не чекав, що я тебе вполюю? — спитав у нього.

— Тобі просто пощастило, великий слідчий Іване Карповичу, — він недобре посміхнувся.

— Як ти ставав вовкулаком?

— Я не хочу з тобою розмовляти.

— Може, це допоможе? — я дістав із печі розпечену кочергу. — Ні?

Я побачив, як він напружився, і зрозумів, що він не вміє терпіти біль.

— Повторити питання?

— Навіщо тобі це знати?

— Треба, — я підніс кочергу до нього, і він затремтів, голий та жалюгідний.

— Я розповім, розповім!

Я поклав кочергу в піч, щоб не холонула. Не відводив погляду від обхідника, тримав у руці револьвер.

— Я ставав вовкулаком, коли пив зілля.

— Зілля? Хіба від зілля можна стати вовкулаком?

— Можна.

— Але чому ти не виходив на полювання у повний місяць?

— Щоби не зустріти справжніх вовкулаків.

— Що? Яких це справжніх?

— Уроджених. Вовкулаків від батька.

— Ти не такий?

— Я народився людиною, жалюгідною потворою, якій не було місця в цьому світі!

— То та не вовкулак?

— Ні. Я просто перевертень. Я ставав вовкулаком тимчасово, і я не маю безсмертя.

— Не маєш?

— А як би інакше та мене поранив звичайними кулями, а не срібними! Мене бере залізо, і я смертний.

— Навіщо та полював на дітей?

— На яких дітей? — він робить вигляд, що не розуміє.

Я дістаю кочергу і притискаю йому до шкіри. Він верещить як різаний. У кімнаті чутно плач, звідти виглядає схвильований Боротянський.

— Не жартуй зі мною, — кажу обхіднику і ховаю кочергу в пічку. Він стогне, потім бачить Боротянського і чомусь посміхається.

— І ти тут? — хрипить чудовисько.

— Навіщо ти полював на дітей? — знову питаю я.

— Щоб добути крові, — каже він.

— Для чого тобі кров?

— Не мені. Їй, — обхідник киває у бік кімнати, з якої чутно плач дівчини.

— Що за маячня? — обурюється Боротянський. До хати обережно заглядає Маєвський.

— Не маячня, — хрипить обхідник. — Раз на місяць їй потрібна свіжа кров немовляти.

— Для чого? — аж кричить Боротянський.

— Щоб жити.

— Маячня!

— Ні.

— Вона й так жива! — Боротянський наступає на обхідника, наче ось-ось кинеться на нього з кулаками.

— Ні, — обхідник крутить головою. — Вона мертва. Бо я створив її.

— Що? — з жахом питає Боротянський.

— Поліну створив я. За давніми рецептами Кабали. Але які б не були досконалі рецепти, людина не може досягти вміння Бога Ніхто з людей не створить справжню живу людину. Лише схожу на живу. Я створив Поліну, але вона не може жити самостійно. Щомісяця їй потрібно брати купіль із трав і свіжої дитячої крові, інакше вона помре. Ось я й добував для неї кров.

— Покидьок! Не смій брехати! — Боротянський кинувся бити обхідника ногами, довелося відтягнути.

— Заспокойтеся! — кричав я Володимиру.

— Він бреше! Бреше!

— І нехай, що йому ще залишається! — заспокоював я.

— Я не дозволю! — все кипів Боротянський.

— Спитайте у Поліни самі. Спитайте, — прохрипів з долівки обхідник.

Боротянський побіг до кімнати. А коли за хвилину повернувся, то на нього страшно було дивитися. Обхідник задоволено посміхнувся.

— Їй потрібна кров, — сказав він. Цього разу Боротянський не кричав. Вирячився у порожнечу і стояв.

— Навіщо ти створив її, потворо? — спитав я в обхідника А той засміявся.

— Навіщо? Щоби жити з нею!

— Що? — розгублено прошепотів Боротянський.

— Те! В мене був горб і не було грошей. Я був нецікавий та огидний жінкам! Навіть проститутки — і ті ледь тамували нудоту, коли спали зі мною! А я ж хотів мати витончену та гарну жінку, яка б кохала мене! Але ваш Бог позбавив мене цього, зробивши жалюгідною потворою! То я вимушений був піти ось на це: створити собі ту жінку, якою хотів володіти! Я створив її! Та виявилося, що їй потрібна кров. Раніше ми жили у Кишиневі, але там добувати кров було важко. Бо вовків там не було зовсім, лісів теж, і майже одразу пішли чутки, мене почали шукати. Тоді я вирішив поїхати звідти. Знайшов це місце, безлюдне, але оточене великою кількістю сіл та хуторів. Ярками та гаями було легко ховатися і нападати, я вбивав усіх, хто хотів позбавити мене місця обхідника, і полював на дітей. Я не вбивця, я був вимушений забирати кров немовлят, щоб Поліна не вмерла!

— Господи! — зітхає граф.

— Але вона ж того варта! Чи не так? Яка в неї витончена краса! Вона справжня королева! І це я її створив, я!

— Негідник! — кричить Боротянський, я ледь встигаю завадити йому