Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 📚 - Українською

Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09"

258
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09" автора Джек Лондон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 130 131 132 ... 163
Перейти на сторінку:
він нарешті.— Приходьте до мене ввечері, і я вам його покажу.

Увечері Гол повів Сексон на веранду і дав їй подивитись у телескоп на повний місяць.

— Десь в одній з тих місячних долин знайдете ви таку ферму, — піддражнив він її.

Місіс Гол глянула на них запитливо, коли вони повернулися з веранди.

— Я показав їй місячну долину, куди вона збирається поїхати фермерувати, — засміявся Гол.

— Ми вийшли з думкою рушити хоч би й на край світу, — відказала Сексон. — А на місяць — то й на місяць, гадаю, ми не відступимось.

— Але, голубонько моя, ви ж не можете сподіватися знайти такий рай на землі,— провадив Гол далі.— Напри-клад, де росте секвойя, там обов’язково буває туман, в інших місцях вона не росте. Туман і секвойя нерозлучні.

Сексон задумалася на хвильку.

— Ну що ж, на невеликий туман ми могли б і погодитись, — сказала вона, — аби тільки там росла секвойя. Я не знаю, як виглядають поклади філософського каменю, але якщо вони схожі на мармурову каменярню містера Гефлера і якщо це неподалік від залізниці, то ми б уже якось дали собі раду. А по медову росу зовсім не треба забиратися на місяць. Така роса буває на листі кущів у Неваді. Це правда, бо мій батько розповідав про це мамі, а вона мені.

Довго ще обговорювалася майбутня ферма, а наприкінці Гол вибухнув звинувальною промовою проти «раю грачів», як він назвав Сполучені Штати.

— А які ж можливості були! — почав він. — Нова країна, з обох боків океани, чудові кліматичні умови, багатюща земля, незрівнянні природні багатства, і цю країну заселили імігранти, що відкинули всі забобони Старого Світу і готові були запровадити тут демократію. Єдине тільки стояло їм на заваді в удосконаленні демократії — це їхня захланність.

Вони, як свині, відразу ж почали жерти все, що попадало їм на очі, а демократія тим часом звелася нанівець. Ненажери перетворилися на грачів. Це була нація ненаситців. Коли людина втрачала одну займанку, їй досить було перетяти на кілька миль західний кордон і розташуватись на новій займанці. І ці люди сунули по країні, як сарана. Вони нищили все — індіян, грунти, ліси, так само, як нищили й буйволів та голубів. їхня мораль у підприємництві й у політиці була мораль грачів. їхні закони були закони грачів — аби-но виграти! Грали всі. Отож нехай живе гра! Ніхто не заперечував, бо всі могли грати. Я ж кажу, ті, хто програв, переходили кордон і посідали нові займанки. Хто виграв сьогодні, втрачав усе завтра, а за день знову ходив з козиря.

Так вони жерли і грали від Атлантики до самого Тихого океану, аж доки не засвинячили увесь континент. А як покінчили з грунтами, лісами й покладами, повернули назад, стали грати на ті дрібниці, які раніш прогавили, грати на привілеях та монополіях, а політикою прикривали свої шахермахери й нечисту гру. Отак демократія звелася нанівець.

І тут почалося найкумедніше. Бідолахи, що програли, не мали вже на що ставити, і переможці далі стали грати між собою. Нещасливим лишалося тільки стояти, позакладавши руки в кишені, й дивитись. Коли голод припікав, вони скидали картуза перед щасливими й виканючували собі яку-небудь посаду. Подолані почали працювати на переможців, і так воно й досі ведеться, а демократія пішла в непам’ять. Вам, Біллі Робертсе, ніколи не доводилося грати. Це тому, що ваш рід вибув із гри.

— А ваш? — спитав Біллі.— Я щось не бачив, щоб ви грали.

— А мені й не треба. Я іншої масті. Я паразит.

— Що це таке?

— Блоха, деревний кліщ — створіння, що живе чужим коштом. Я — поліп на шкірі робочого люду. Мені не треба грати, не треба працювати. Мій батько залишив мені досить своїх виграшів… О, не розчепірюйте хвоста, мій голубе! Ваші кревні були того ж варті, що й мої. Тільки паші програли, а мої виграли, отож ви і обробляєте мій город.

— Ні, це не так, — заперечив Біллі.— Чоловік з тямущою головою на плечах може й сьогодні виграти…

— На державній землі? — жваво запитав його Гол.

Біллі мовчки проковтнув пілюлю.

— А все-таки можна виграти, — вперто правив він своєї.

— Звісно, перебити роботу в когось іншого. Молодик, та ще з такою кмітливою головою, як у вас, може скрізь знайти роботу. Але подумайте про тих бідолах, що не здолають з вами змагатися. Багато вам трапилося дорогою волоцюг, здатних правити четвернею? А дехто з них замолоду був не дурніший від вас. Та й нема тут чого радіти! До такого докотитись — колись ми грали на цілий континент, а тепер на жалюгідну якусь роботу!

— А все-таки… — знову почав Біллі.

— О, та це у вас у крові,— перебив його не дуже чемно Гол. — А чому б пак і пі? В цій країні грали цілими поколіннями. Воно носилося в повітрі, коли ви народились, і ви дихали ним ціле своє життя. Ви зроду не поставили ані марки в цій грі, а проте ладні розпинатися за неї.

— А що ж ми, нещасливці, маємо робити? — спитала Сексон.

— Заявити в поліцію і припинити гру, — порадив Гол. — Ця гра нечесна.

Сексон насупила брови.

— Робити те, чого не зробили ваші предки, — додав він. — Виборювати справжню демократію.

Вона згадала слова Мерсідіз.

— Одна моя приятелька казала, що демократія — це мана.

— Так, мана в гравецькому вертепі. Мільйони наших школярів вірять у дурнячу байку, як вугляр зробився президентом, і мільйони статечних громадян лягають щовечора спати з цілковитою певністю, що їхній голос щось важить в урядуванні країною.

— Ви говорите достотно, як мій брат Том, — відказала Сексон, не добираючи повністю його думки. — Якщо ми всі вдаримось у політику та ревно добиватимемось чогось кращого, то, може, й досягнемо чогось років за тисячу. А я хочу його тепер… — Сексон жагуче стиснула руки. — Я не можу чекати, я хочу його вже тепер!

— Отож саме це я вам і казав, моє дівчатко. В цьому й біда всіх тих, що програли. Вони не можуть чекати! Вони хочуть негайно і ставки й козиря. Так воно й з вами, і з вашою місячною долиною. Так само і з Біллі, якому аж свербить виграти в мене десять центів у педро — він, либонь, нишком кляне нас за оці теревені.

— Е, та з вас вийшов би непоганий вуличний оратор, — зауважив Біллі.

— Я й був би ним, якби не мусив витрачати брудні батькові гроші. А так мені байдуже. Хай собі пропадають переможені. Якби їхнє опинилося

1 ... 130 131 132 ... 163
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09"