Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

Урядовий радник Мезерічер

Коли кімнати спалахнули блиском святкового освітлення й вишуканого товариства, «пильне око» могло помітити не лише його ясновельможність поряд з іншими вершками аристократії, про появу яких він подбав, але і його превосходительство пана військового міністра, а в його почті й натхненне, трохи перевтомлене обличчя Генерала Штума фон Бордвера. Пильне око могло помітити Пауля Арнгайма. (Його титулів воно не згадувало — все просто, добре продумано, але й з найбільшим ефектом. Цю майстерну простоту висловлюватися називають літотою, коли «пильне око», так би мовити, жертвує якоюсь дрібницею, як ото король перснем із власного пальця, й поступається нею комусь іншому.) Крім того, пильне око помічало всіх міністерських представників, гідних того, щоб про них згадали (міністр освіти й культури вибачився перед його ясновельможністю, зустрівшись із ним у Верхній палаті, за те, що не зможе прийти особисто, бо цього самого дня має виїхати до Лінца на освячення великої вівтарної огорожі). Далі пильне око помітило, що чужоземні посольства й представництва прислали свою «еліту». Далі — імена відомих постатей у «промисловості, науці та культурі», й у цьому незмінному поєднанні трьох сфер буржуазної діяльности крилася давня алегорія старанности, яка сама водила плідним пером. Далі це спритне перо перелічувало й змальовувало великосвітських дам: у бежевій, рожевій, вишневій, кремовій… у гаптованій і зі шлярками, з трьома складками чи вільно спадала нижче талії… І між графинею Адліц та дружиною радника комерції Веґгубера стояло прізвище широко відомої пані Меланії Набридер, удови знаменитого на весь світ хірурга, жінки, яка «має звичай і сама люб’язно приймати у своєму домі високу духовність». Нарешті, наприкінці цієї частини згадували й Ульріха фон такого й такого «із сестрою», бо пильне око не було певне, чи варто додати щось на взірець: «про чиє самовіддане служіння такому глибоко духовному і, з погляду патріотизму, такому відрадному починанню всі знають», або навіть назвати його «a coming man[9]»; уже давно ходили чутки, нібито цей улюбленець графа Ляйнсдорфа міг іще раз, як багато хто припускав, підштовхнути свого покровителя до досить необачного кроку, тож спокуса заздалегідь виявитися серед утаємничених була велика. Та коли про щось знаєш, то найбільше задоволення дістаєш від того, що мовчиш, надто коли ти обережний; і саме цьому мовчанню Ульріх з Аґатою завдячували простим згадуванням їхніх імен наприкінці переліку, безпосередньо перед тими вершками суспільства й духовности, кожного з яких уже не згадували окремо, а всіх зібрали у братській могилі «та інші високопоставлені й відомі особи». Потрапило туди багато людей, зокрема й відомий правник надвірний радник професор Швунґ, що тимчасово перебував у столиці як член однієї з міністерських комісій; а цього разу й ще молодий поет Фрідель Фоєрмауль, бо хоч і знали, що покликати до життя цей вечір допоміг його дух, однак аж ніяк не слід було забувати, що це ще зовсім не забезпечує такого міцного становища, як розкішні убори й титули. Таких людей як номінального директора банку Лео Фішеля з родиною (права прийти до Діотими вони домоглися завдяки великим зусиллям і на настійну вимогу Ґерди, не завдаючи клопоту Ульріхові, тобто лише внаслідок недбалости, що тут панувала) пильне око взагалі коли й помічало, то лише своїм краєм. І лише до дружини одного відомого — але не аж так, щоб на нього звертали увагу в цьому товаристві, — юриста, яка мала таємне, не відоме навіть пильному оку ім’я Бонадея, це око згодом придивилося пильніше й помістило його серед розкішних уборів, тому що її вигляд привернув до себе всі погляди й викликав захват.

Це «пильне око», ця невсипуща цікавість публіки була, певна річ, людиною; зазвичай таких людей багато, але в столиці Каканії над усіма ними тоді вивищувався один чоловік, і ним був урядовий радник Мезерічер. Виходець із Мезеріча у Валахії, сліди чого збереглися в його прізвищі, цей видавець, головний редактор і головний кореспондент заснованих ним «Парламентських і громадських новин», перебрався до столиці в шістдесяті роки минулого сторіччя юнаком, який, спокусившись блиском яскраво розквітлого тоді лібералізму, проміняв перспективу успадкувати батьківський шинок у валахському Мезерічі на журналістську професію. І невдовзі й він зробив свій внесок у цю добу, заснувавши аґентство, яке спочатку надавало газетам дрібну місцеву інформацію поліційного характеру. Завдяки старанності, надійності й добропорядності власника це аґенство у своїй первісній формі не лише здобуло визнання газет і поліції, але незабаром привернуло увагу й інших високих інстанцій, що почали постачати насамперед його матеріалами для розповсюдження, відповідати за які самі вони не бажали, і зрештою аґентство посіло спершу привілейоване, а згодом і виняткове становище у сфері хоч і неофіційної, але добутої з офіційних джерел інформації. А коли Мезерічер побачив, що його справи йдуть успішно, він, чоловік енергійний, старанний і невтомний, розширив свою діяльність, збагативши її вже й придворною та світською хронікою; зрештою, він би, либонь, ніколи б і не переїхав зі свого Мезеріча до столиці, якби про таке йому завжди не мріялося й доти. Він умів скласти перелік присутніх, не припустившись жодного пропуску, це вважали його спеціальністю. Його надзвичайна пам’ять на людей і на те, що про них розповідали, допомагала йому легко підтримувати однаково чудові стосунки і з салоном, і з каторжною в’язницею. Він знав «вищий світ» так, як той не знав себе сам, і з невичерпною любов’ю, мов старий кавалер, якого десятки років утаємничували в усі шлюбні плани й замовлення кравцям, умів познайомити людей уже другого дня після їхньої зустрічі напередодні в якому-небудь товаристві. Так цей старанний, жвавий, завжди послужливий і люб’язний невеличкий добродій зрештою став на святах і врочистостях відомою всьому місту постаттю, а на схилі його віку такі світські сходини набували незаперечного значення взагалі лише завдяки йому і його присутности.

На вершину своєї кар’єри Мезерічер дістався, здобувши звання урядового радника, позаяк титул цей мав одну особливість. Каканія була, певна річ, наймиролюбніша країна у світі, але колись давно вона, глибоко-наївно переконана в тому, що війн уже ніколи не буде, надумала поділити своїх чиновників на ранґи, які відповідали офіцерським званням, і навіть запровадила для них такі самі строї й знаки розрізнення. Відтоді ранґ урядового радника відповідав званню підполковника кайзерівського й королівського війська; та хоча цей ранґ сам собою не дуже високий, особливість його, коли він дістався Мезерічерові, полягала в