Читати книгу - "Три листки за вікном"

Я скоса зирнув на Ленсаля, дивився він на Бергена, не приховуючи зневаги.

– Цей випадок треба серйозно розслідити, – сказав він, і в його голосі прозвучала впевненість поліцейського чиновника. Однак, незважаючи на те, було в них і щось однакове, мені здавалося, що схожі вони поміж себе, хоч перший був самовдоволений, а другий добродушний і розгублений.

– Винних буде суворо покарано! – сказав Ленсаль і, гордо випроставшись, пішов через двір гімназії.

Я дивився, як він іде: поліцейський, який не став собою. Міг би легко втрутитися й назвати тих капосників, але ні для чого це мені…

Свого часу Ленсаль дуже був перелякався, коли дізнався, що Микола Платонович Біляшівський іде у відставку. Він біг тоді до губернського правління з таким спритом, наче за ним гналася зграя псів. І він ще застав Миколу Платоновича, той саме укладав папери, щоб здати управління своєму заступнику.

– Діла у нас з вами не вийшло, – мирно сказав він кандидату у справники. – Управління я здаю, і від мене вже нічого не залежить.

– Тоді поверніть мені п'ятсот карбованців, – напролом відказав Ленсаль.

– Чи ви при своєму розумі, пане! – здивувався Біляшівський. – Що це за шантаж? Може, вам за наклеп хочеться в солдати?

Ленсаль похитнувся, нерви в нього не витримали. Він раптом заридав і кинувся Біляшівському в ноги.

– Пане милостивий! – змолився він. – У тих п'ятистах карбованцях уся моя надія. Все це важко позичені гроші, і, коли ви мені їх не повернете, я загинув.

Микола Платонович дивився на нього із химерним почуттям. Уже й тоді прокидалося в ньому те, що витворило з нього згодом звісного у Житомирі дивака.

– Ви правду мені сказали, пане? – рівно спитав він.

– Святу, як земля! – заклявся Ленсаль і чоломкнув не зовсім чисту підлогу губернського правління.

Тоді Микола Платонович зробився урочисто серйозний.

– Пане, – мовив він, – ви чудово знаєте, що я не брав у вас ніяких грошей. Але з милосердя, так, так, із людського милосердя я пожертвую вам ці п'ятсот карбованців.

– Буду вам удячний до кінця життя! – зі сльозами на очах мовив Ленсаль.

Тоді Біляшівський відмикнув бюро й подав нещасному кандидату в поліцейські його п'ятсот карбованців. Ленсаль не довго гаявся, знаючи свою з жінкою властивість тратити гроші, а відразу ж подався в Київ і купив за ті гроші в правителя канцелярії учбового округу посаду інспектора гімназії, а що посада ця була ще тоді зайнята, з огляду на бідність, йому дали місце субінспектора університету…

Мені оповів цю історію наш учитель латинської мови Міхневич, який недолюблював інспектора, але не знаходив іншого способу помститися, як оповідати про нього кожному. Ленсаль сам йому те розповів, коли вони приятелювали, але згода їхня розбилася, як це завжди буває, через дрібницю – Ленсаль запідозрив, що його приятель поглядає на його дружину, і хоч це було не так, дружби ці двоє не поновили…

Заходячи в гімназію, я зіштовхнувся з гімназистом Черчицьким і не втримався од спокуси подражнити його:

– Як здоров'я шкапи, мусьє?

Гімназист побілів, подивився на мене широко розплющеними очима і раптом кинувся навтьоки.

– Сатана йде! – почув я за спиною голос, але міг не озиратися: винуватець не втече від мене, а напевне одержить сьогодні кола Я йшов, блаженно всміхаючись, і милостиво покивував навсібіч. У цей час і налетів на мене директор. Не знімаючи усмішки з обличчя, я вклонився і йому.

– Маєте добрий настрій? – гукнув директор, і я вирішив за розумніше пригасити усмішку. – Не забудьте, сьогодні педагогічна рада!

– Готувався до того цілий тиждень, – сказав я, усміхаючись уже як підлеглий.

– Чого б то? – не зрозумів директор.

– Усі молоді вчителі, – прорік я урочисто, – мають ту слабкість, що хочуть реформувати учбовий процес. У мене також виникла одна ідея.

– Поганий той учитель, в кого виникають ідеї.

– Чому? – здивувався я.

– Бо від ідей до Сибіру близько, пане молодший учитель! – гарикнув.

Помчався далі, а я знову засвітив на обличчі блаженну усмішку. Сибіру не боявся, не такий я чоловік, щоб туди потрапляти. Швидше потрапить туди оцей учитель фізики, котрий суне мені назустріч і який, усім відомо, відзначається не тільки вільнодумством, але й часто входить у суперечки з нашим священноучителем, заперечуючи догмати біблії, зокрема думку про створення світу за сім днів Він хизується, що не вірить в неприродне, і саме ця риса в ньому найбільше мене тішить. До мене він, здається, ставиться з повною відразою, але я не вельми вражаюся – люблю його вже тим, що починаю ним цікавитися; можливо, він також стане персонажем моєї «Чорної книги». Я помітив, що є в людей історії відбуті, а є й такі, які ще мають статися. Це так само, як тінь: одну людина тягне за собою, а інша, навпаки, веде людину; я вже не кажу про людей зовсім безтінних: ліс людей тим і цікавий, що й тіні в ньому живі. Сам я, на жаль, також не безтінний, а волів би, щоб ніхто мене не помічав.

Заходжу в учительську кімнату, тут, як завжди, метушня, бо ось-ось має прокалатати дзвінок. Всі розбирають журнали, перемовляються принагідним словом – стрілка годинника повзе вперед. Борген похмуро стоїть біля вікна; здається, він уже всім оповів історію зі шкапою і його починає гризти меланхолія. Бачу в ньому чорного звірика, що прокинувся й неспокійно вовтузиться. Як наглядач, Борген має ходити коридорами й ловити тих, хто запізнюється, а також заглядати крізь скляні двері у класи, в яких галасують. Він тягне тих, що провинились, в карцер, але жодного учня не послав під різки сам. Зараз йому кортить напитися, і це, здається, єдине його бажання. Коли його припікає, дозволяє собі зникнути зі школи й під час уроків, хоч п'є переважно вночі в своїй кімнаті. При цьому голосно балакає з собою, і учні давно це помітили і не минають нагоди покепкувати. У моєму мозку блискавкою пронеслася історія з годинником – це знову просвітлило мене, і я не міг не заусміхатися. Вчителі позирали на мене хто з цікавістю, а хто з роздратуванням.

– У вас такий вигляд, – не втерпів