Читати книгу - "Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918"

блискучого і натхненного батька. Насправді це було не так. Вона була цілком сильною і впевненою у собі особистістю. Незадовго до завершення нашого життя у Ванзеє, коли мама з Петром і Марікою переїхали жити уже в Оберстдорф, батько сказав мені: «Знаєш, без мами мене лише половина». І це правда, без упевненості, що мама знаходиться близько нього, він почував себе неспокійно. З часів мого раннього дитинства пригадую, як батько, коли повергався додому, відразу голосно гукав «Аліна, Аліна». Я чітко чую це ще й сьогодні. Коли мами, як виняток, не було вдома, на всіх мовах звучало: «Де моя дружина? Чому її тут немає?»

Між батьками було те справжнє партнерство, яке сьогодні так пропагується у шлюбі. Кожен залишав іншому навіть свій життєвий простір, не втручався, і, незважаючи на всі мінливості і складності життєвих умов, вони стійко утримували єдність протягом 48 років подружнього житгя. Вони були один для одного найважливішими людьми. Звичайно, їх шлюб також переживав кризи, переважно на грунті різних точок зору. Батько не був безпроблемним чоловіком. Він був запальним, часом нетерпимим, а тому несправедливим. Але глибина розуміння одне одного, взаємна толерантність і обов'язкова довіра були настільки сильними, що до серйозних суперечок не могло дійти. У повсякденному житті кожному допомагало почуття гумору, його було достатньо в обох. І потім, звичайно ж, найважливіше — непохитна віра в Бога, віра в те, що всі мінливості долі треба зносити, як послані Богом. Вони були глибоко віруючими, але не відданими церкві.

Звичайно, визначальною ознакою нашого життя у Ванзеє була українська політика. Благу української справи постійно підпорядковувалося все інше, а також наше приватне життя. Для мого батька це була річ само собою зрозуміла. З часу гетьманату він присвятив себе українській ідеї у всіх галузях.

Для мами це було дещо інакше. Коли я вже виросла, вона розповідала мені, що їй нелегко було пристосуватись. Можна лише уявити, що могло означати майже 40-річній жінці довідатись без будь-якої підготовки з газет, що її чоловік, з яким вона 20 років тому одружилася як з царським офіцером, став гетьманом України. Добре, що рід Дурново мав володіння на Україні, де вони інколи жили влітку. Після одруження батьки влітку постійно жили з дітьми у батьківських маєтках Тростянці і Полошках. Мама дуже любила ці перебування на Україні. Як і батько, вона завжди цікавилася історією і культурою України. Та за своєю сімейною традицією і вихованням вона почувала себе тоді ще росіянкою. Під час перебування в Києві мама з абсолютною лояльністю стала на бік чоловіка й чим тільки могла, допомагала у його справах. Вона повністю зі справжнім переконанням сприйняла його ідею новоствореної України, але саме його ідею, а не ідеї шовіністично настроєних українців, яких чимало було в її найближчому оточенні в Києві. Вона потерпала через нетактовність і обмеженість цих людей і продовжувала страждати через це також і у Ванзеє. До цього долучилася ще й проблема мови. Мама мені казала, що пізніше вона вважала упущенням свого життя те, що не вивчала систематично українську мову. Та й коли, власне, вона могла б це зробити? Важко уявити, яким виснажливим було життя в Києві. Через свої різноманітні обов'язки вона була повністю без претензій. І потім життя в еміграції, що майже все тяжіло над нею! Так, її українська мова завжди була досить мішаною, як, на жаль, і моя, причому в мене мішана і російська. Я навіть вивчала обидві мови, але шкода — без особливого успіху. Крім німецької, я розмовляю іншими мовами, також англійською і німецькою вільно, але з акцентом.

За столом, тобто там, де сидів батько, у нас переважно розмовляли українською мовою. Батько дуже добре писав і розмовляв українською мовою, коли йшлося про політичні або абстрактні теми. Щоденною мовою спілкування, або ж коли батько розпалювався у дискусіях з Шеметом, була російська. В сім'ї розмовляли переважно російською. Дивно, що мої брати і сестри (всі троє досконало володіли українською) розмовляли у Ванзеє між собою російською мовою. Можливо, це була звичка дитинства, а оскільки вони не мали між собою тісних контактів, то їхні розмови ледве чи виходили за межі справ повсякденного життя.

Як Маріка, так і Данило звичайно ж повністю відчували себе українцями, але їх національна свідомість не була такою обмеженою, як у моєї сестри Ліллі, для якої все, що не було українським, з самого початку вважалося малоцінним. А як це було і є в мене? Я мислю себе українкою, яка належить до швейцарської держави. Дитиною і молодою дівчиною по відношенню до всього українського я перебувала в певній опозиції, оскільки відчувала, що всі складнощі нашого життя пов'язані з українською політикою. Я не бажала, щоб ця політика з'їла мене. Намагалася претензії, коли становище мого батька в суспільстві зміцнилося, привести у відповідність з реаліями нашого повсякденного життя. Хотіла бути цілком незалежною від батька, якомога швидше стати на власні ноги. В принципі я ніколи не питаю про національність і з людьми всіх національностей почуваю себе добре, коли я їх сприймаю просто як людей, або ж перебуваю в опозиції до всіх сторін і завжди симпатизую тим національностям, які зазнають нападу, чи то українці, чи росіяни, чи німці. Дитя всесвіту, чи можливий стан людини без батьківщини? Це проблема, над якою я, звичайно, за настроєм, буду битися до кінця своїх днів. Все ж здебільшого мені цілком добре у своєму всесвіті.

Я думаю, що багато українців, з якими мій батько співпрацював, не усвідомлювали, як багато вже там, у Ванзеє, зробила моя мама для української справи. Вона не втручалася в деталі організаційних, плинних політичних справ мого батька. Але з огляду на те, що мама переважно створювала ту атмосферу, в якій батько міг працювати, вона була тією людиною, яка найкраще знала його хід думок. Опосередковано, протягом усіх цих десятиліть з часу гатьмапату вона надавала батькові в українській справі велику підтримку і допомогу. Мама мислила дуже чітко. Вона не піддавалася емоціям, при яких легко забути всі реалії української справи. Крім того, інтуїтивно відчувала людей. Ще дитиною і молодою дівчиною я часто чула запитання батька: «Аліна, що ти думаєш про цю людину? Чи можна йому довіряти?» Інколи мама відповідала: «Почекай ще, ти його пильно роздивись», або недвозначно застерігала і, на жаль, завжди була права. Як часто я була свідком того, коли мій змучений, млявий батько, дійсно старий чоловік, повертався з міста й відразу йшов до матері. їй достатньо було