Читати книгу - "Темні уми"

Можеш довіряти йому, — знову озвався той самий голос десь у задній частині мого мозку. — Він тобі друг. Він би ніколи не переступив межі.

— Добре, — промовила я. — Але не більше, а потім Чарлз матиме право скористатися твоїм комп’ютером.

— Домовились.

Кленсі став переді мною навколішки, обхопивши долонями моє обличчя і погладжуючи пальцями моє волосся. Я силкувалась не ніяковіти через його близькість, як і через те, що він вважав, що його близькість мене не збентежить. Ми вже раніше сиділи так близько, але цього разу щось було інакше.

— Почекай, — відсахнулась я. — Я пообіцяла Лаямові й іншим, що зустрінусь з ними, аби про дещо поговорити. Може, згодом? Чи навіть завтра?

— Це займе лише кілька секунд, — пообіцяв Кленсі заспокійливим, тихим голосом. — Просто заплющ очі та згадай той ранок, коли ти прокинулась у батьківській хаті у свій десятий день народження.

Ну ж бо, — пролунав той самий голос у голові, — ну ж бо, Рубі…

Важко зглитнувши, я послухалась, уявляючи себе знову у моїй старій кімнаті з синіми стінами та величезним вікном. Кімната по шматочках знову зібралася в одне ціле. На порожніх стінах з’явились бабусині вишивки, світлини моїх батьків і карта метро у Вашинґтоні. Я бачила всі шість м’яких іграшок, з якими спала і які лежали на підлозі поряд із моєю блакитною стебнованою ковдрою. Навіть геть забуті речі — лампа на моєму маленькому столикові, прогнута середня полиця у книжковій шафі — все раптом згадалось ясно і чітко.

— Добре, — десь далеко лунав голос Кленсі, але я відчувала, що він поруч, чимраз ближче. Я відчувала на щоці його гаряче дихання, несподіваний дотик. — Продовжуй… — Йому ніби перехопило подих. — Продовжуй згадувати…

Крізь блискучий туман я помітила його обличчя, його темні очі пропалювали миготливе повітря. Я бачила тільки його, бо впродовж тих кількох миттєвостей мені здавалось, що у моєму світі існує лише він один. Кожна частина мого тіла зробилася в’язкою та теплою, наче мед. Кленсі кліпнув раз, потім ще раз, так немов намагався розігнати туман у себе перед очима, щоби зміг пригадати, що йому далі робити.

— Просто продовжуй…

А потім його губи — його губи були настільки близькі, що впритул посміхалися. Пальці вплітались у моє довге волосся, великі пальці гладили мої щоки.

— Ти… — заговорив він хрипко. — Ти…

Від найлегшого натискання зблиснуло щось гаряче та темне, посилаючи жадливу хвилю просто мені у серце. Його руки опустились мені на шию, потім на плечі, вниз по руках, нижче…

А потім нічого доброго не стало.

Він міцно притиснув свої губи до моїх, достатньо сильно, аби розтулити їх, викрадаючи мій подих, і здоровий глузд, і навіть відчуття ліжка піді мною. Його обличчя було гладеньким і холодним, коли притулилось до мого, але мені було тепло — занадто тепло. Мене охопила лихоманка, змусивши моє тіло влягтися, і я знову була притиснута до ліжка, потопаючи у подушках, немовби у хмарах. Кров відлинула від моєї голови, а залишилося там тільки ледве відчутне уривчасте пульсування. Я здійняла руки, хапаючи його за сорочку, бо ж мені треба було за щось ухопитись, затриматись, поки я не впала занадто глибоко.

— Так, — видихнув він, а потім його губи знову притислися до моїх, а руки вхопили край моєї футболки, тягнучи її вгору по моєму животі.

Ти прагнеш цього, — зашепотів голосочок, — ти прагнеш цього.

Але ж це не мій голос. І промовляю це не я, хіба ні? У цю мить у його темних очах проступила блакить. Ось чого я прагнула, ось чого я насправді прагнула. Мій мозок заціпенів, сп’янівши від цієї думки. Лаям. Але ж це Кленсі. Кленсі, котрий допомагав мені, мій друг, прекрасний настільки, що я втрачала голову, Кленсі, якому я більш ніж подобаюсь…

І який також Помаранчевий.

Я різко розплющила очі, коли його руки піднялись до моєї шиї, його пальці ледь-ледь стиснули її. Я спробувала відіпхнути їх, але здавалося, що він залив мої жили бетоном. Я не могла поворухнутись. Не могла навіть очей заплющити.

Припини, — намагалась вимовити я, але коли його чоло торкнулося мого, болю, що вибухнув десь за моїми очницями, вистачило, аби я забула геть усе.

Несамовите пищання комп’ютера розбудило мене від сну без сновидінь, діймаючи до тих пір, поки мої очі поволі не розплющились. Я лежала у темряві.

Тіло було важким, і хоча хтось зняв із мене светр, моя сорочка прилипла до спітнілого тіла. Якби я була одна, то зняла би її чи принаймні стягла би джинси, щоб дати тілу подихати, але такої можливості в мене не було. Я досі знаходилась у його кімнаті, а якщо я тут, то й він також тут.

На буфеті