Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

Довелося мені піднімати на ноги тих, хто сидів за моїм і за сусідніми столиками, щоб підійти до Сен-Лу. «Навіщо ти встав? Ти волієш їсти тут, а не в малій залі? Але ж ти тут замерзнеш, сіромахо! Будьте ласкаві, забийте ці двері», — мовив він до господаря. «Цю ж мить, ваша ясновельможносте. Клієнти, які захочуть піти, проходитимуть через малу залу, та й годі». Демонструючи свою запопадливість, господар залучив до операції одного метрдотеля та кількох кельнерів і гучно заявив, що як вони не заб’ють дверей як слід, хай начуваються. Тепер він мастив мене медом, бажаючи, щоб у мене створилося вражіння, ніби він упадав коло мене, щойно я приїхав, а не після появи Сен-Лу, а ще він боявся, як би я не подумав, ніби він зі мною такий обіхідли-вий тільки з огляду на свого завсідника — багатія й вельможу, а тому нишком усміхався мені, аби засвідчити особливу симпатію до мене.

Слова якогось гостя за моїми плечима змусили мене обернутися. Замість сказати: «Крильце курчатка, добрий келих шампа-на, але не дуже сухого», він вимовив зовсім інше: «Я волів би гліцерин. Так, гарячий, чудово». Мені захотілося глянути на цього аскета. Щоб незвичайний тонкосмак не впізнав мене, я зараз же відвернувся до Робера. То був усього-но мій знайомий лікар, з яким радився один пацієнт; користаючися з мли, він затягнув тамтого до ресторану. Лікарі, як і біржовики, люблять промовляти від свого імені.

Я дивився на Робера, і в голові роїлися думки. У цьому ресторані, та й узагалі в житті, я бачив багато інтелігентних чужоземців, інтелектуалів, циган різного розбору, тих, хто покірно терпів збиткування з їхніх химерних пелерин, з їхніх краваток, модних у 1830 роках, глузи з їхньої незграбносте, і хто не тільки терпів, а й зумисне накликав на себе глум, аби показати, що їм до нього байдуже, хоча все це були люди неабиякого розуму, високої моральности та ще й тонкої вражливої душі. І всі вони — надто жиди, жиди не асимільовані, про інших я не згадую — разили тих, хто терпіти не міг жодних дивацтв і химери (як Блок разив Альбертину). Але ті, що спершу цурався їх, зрештою бачили, що ненавидіти людей лише за довге волосся, за довгі носи, за великі очі, за театральні поривчасті жести просто смішно; що попри все вони люди розумні, щирі, і їх не можна не покохати всією душею. Зокрема у багатьох жидів батько-мати визначалися душевною шляхетністю, широтою розуму, щирістю, отож-бо проти них такі люди, як мати Сен-Лу чи дук Ґермантський, були просто нікчемники через свою черствість, через показну побожність, здатну обурюватися лише бешкетом — та й та віра, до якої вони признавалися, аж ніяк не заважала їм (до цього їх тишком-нишком приводив практичний розум, єдино у них цінований) узяти найвигідніший шлюб з розрахунку. Але зрештою в Сен-Лу (так, ніби вади батьків вилилися в нього у високі прикмети) над усім торувала уроча простота розуму та серця. І якщо ці прикмети — треба це сказати на вічну хвалу Франції — спостерігаються у щирого француза, чи то з панства, чи то з низів, вони не те що буяють, бо буяння не знає міри й межі, а лишають, як не лишають ні в кого з чужоземців, хай він буде і найдостойніший. Ви-соколобі й шляхетні, звичайно, й представники інших племен, і коли навіть спершу треба нам пробитися крізь те, що нас разить і відтручує в людині, або крізь те, що викликає поблажливу усмішку, від цього її гідність не ущерблюється. Та що не кажіть, а є чарівна щиро французька неповторність: вона у тім, що все, що визнаємо за справді гоже, все, що має вартість згідно з розумом та серцем, передусім голубить око, шаріє здоровим рум’янцем, вражає виточеними рисами, ^осягаючи і в своїй матерії, своїй формі внутрішньої досконалосте. Я дивився на Сен-Лу й думав, що добре, коли не тілесна бридота править за присінок для духовности, добре, коли крила носа делікатні, досконалого крою, наче крильця метеликів, які сідають на польові квіти у комбрей-ських околицях; що правдивим opus francigenum10, секрет якого заховується від XIII віку і який вічно житиме в наших церквах, є не так камінні янголята святого Андрія Первозваного-в-полях, як молодесенькі французи з шляхти, міщан чи хлопів, чиї личка вирізьблено з гожістю й простотою, такими самими традиційними, як у славетному бабинці, але ще не дотвореними.

Одвихнувшись, аби простежити особисто, як забивають двері і як подають нам на стіл (він дуже радив нам замовити «яловичини», бо з дробом сьогодні трохи підвели), господар скоро вернувся й ознаймив, що принц де Фуа дуже просить його ясновельможність дозволити йому пообідати за сусіднім столиком. «Але ж усі столики зайняті», — відповів Робер, озирнувши столики, які затарасовували мій столик. «Менше з тим; як ваша ясновельможність згодиться вволити принцову волю, я попрошу цих панів пересісти. Мені тільки б догодити вашій ясновельможності!» — «Вирішуй ти, — звернувся Сен-Лу до мене. — Фуа — добрий хлопець, він не докучатиме і не дурень». Я відповів другові, що Фуа, може, й милий, але ж ми домовилися пообідати разом і мене це вельми потішить, а тому я волів би, аби ми посиділи самі. «А який гарний у принца плащ!» — зауважив господар під час наших переговорів. — «Так, я бачив», — відгукнувся Сен-Лу. Я збирався вже сказати Роберові, що пан де Шарлюс утаїв від своєї тітки, що знайомий зі мною, і спитати в нього, як він гадає — чому, аж це прибув принц де Фуа. Він прийшов з’ясувати, чи вволено його прохання, і спинився за два кроки. Робер познайомив нас, але сказав своєму приятелеві навпростець, що йому треба перебалакати зі мною в чотири ока. Принц пішов собі, підкреслюючи прощальний уклін усмішкою, якою він указував мені на Робера, мовляв,