Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

короткість нашого знайомства лише з волі Сен-Лу, а сам би він продовжив його залюбки. Нараз Робер, наче йому спало щось на думку, кинувся за своїм другом. «Сиди й починай їсти, я зараз», — мовив він наостанці, рушаючи до малої зали. Мені прикро було слухати, як незнайомі мені чепуруни розповідають недоречні й злосливі історії про молодого принца-спадкоємця Люксембурзького (колишнього графа фон Ніссау), з яким я познайомився в Бальбеку і який так делікатно висловив мені співчуття під час бабусиного нездужання. Один із них доводив, наче принц сказав дукині Ґермантській: «Я вимагаю, щоб при появі моєї дружини всі вставали», і що дукиня нібито відповіла (що грішило не лише проти дотепности, а й проти всякої правдоподібности, бо бабуся молодої принцеси була сама чеснота): «Певна річ, при появі твоєї дружини всі мають уставати, — ради твоєї бабусі чоловіки лягали». Потім пішла оповідь про те, як принц за цьогорічних одвідин у Бальбеку своєї тітки, принцеси Люксембурзької, поскаржився, зупинившись у Ґранд-отелі, директорові (моєму другові), що не вивішено на його честь люксембурзької фани. А тим часом фана ця була менш знана і куди рідше вивішувалася, ніж англійська чи італійська, треба було кілька днів, на превелику досаду молодого принца, аби її розшукати. Я не повірив жодному слову в цій усій історії, але дав собі зарік, приїхавши до Бальбека, розпитати директора готелю, щоб упевнитись-таки, що все це шито білими нитками. Чекаючи на Робера, я попросив господаря, щоб мені принесено хліба. «Цю ж мить, пане бароне». — «Я не барон», — заперечив я вдавано сумним тоном. «Ох, перепрошую, ваша ясновельможносте!» Я не встиг заперечити ще раз, після чого мене б, мабуть, охрещено було світлістю. У дверях з’явився, довго, як і обіцяв, не затримавшись, Сен-Лу, тримаючи в руці широкий вигоневий принців плащ, і я зрозумів, що він випросив цього плаща, аби я не мерз. Він здалеку махав мені не покидати місця і рушив до мене, але добратися він міг, лише переставивши столика або пересадивши мене. Сен-Лу скочив на червону оксамитну канапку, яка йшла попід стіною по обводу великої зали, окрім мене, на канапці сиділо троє-четверо знайомих з Робером членів Жокей-клубу, яким не знайшлося місця в малій залі. Поміж столиками не дуже високо було напнуто електричні шнури; не завагавшись, Сен-Лу перемахнув через них так само легко, як перескакує на конкурі перешкоди кінь; присоромлений тим, що він усе це робить ради мене, аби вберегти мене від такого простого маневру, як пересідання, я водночас і захоплювався тією певністю, з якою виконував вольтаж мій товариш; і не лише я: господар і метрдотелі (це вольтижування навряд чи їм сподобалося б, якби вольтижувався не такий вельможний і не такий гойний завсідник) стояли вражені, наче знавці мистецтва верхогонів. Кельнер завмер стовпом із полумиском, якого чекали ті, хто сидів біля нього. Коли ж Робер, змушений обходити своїх товаришів, видерся на спинку канапи і, втримуючи рівновагу, пішов по ній, з зали почулися негучні оплески. Порівнявшись нарешті зі мною, він став як укопаний, розрахувавши все точно, як розраховує отаман, якому треба зупинитися перед трибуною монарха, нахилився й уклінно^та ґречно подав мені вигоневого плаща, а відтак, сівши біля мене, сам накрив ним, наче легким і теплим шалем, мої плечі.

— Послухай, щоб я не забув, — вирік Робер, — мій вуйко Шарлюс хоче з тобою перебалакати. Я обіцяв, що ти завітаєш до нього завтра ввечері.

— Я, власне, збирався погомоніти з тобою про нього. Але завтра я обідаю у твоєї тітки, дукині Ґермантської.

— Так, завтра в Оріани бучний бенкет. Мене в гості не прошено. Але вуйко Паламед волів би, щоб ти туди не йшов. Не можеш знайти якусь відмовку? У кожному разі заскоч до вуйка Паламеда потім. Йому дуже залежить на цій зустрічі. Скажімо, можеш устигнути до нього на одинадцяту. Об одинадцятій, не забудь, я його попереджу. Він такий уразливий. Як не прийдеш, матиме на тебе зуб. В Оріани бенкети не затягуються. Як ти збираєшся тільки пообідати, то на одинадцяту встигнеш до вуйка. Побачитися з Оріаною треба б і мені, я збираюся кидати марокканську службу. У таких речах вона охоча до послуги, генерал де Сен-Жозеф для неї зі шкури вилізе, а в нього все в руках. Ти тільки їй не прохопися. З принцесою Пармською я вже говорив, усе піде як по маслу. Правда, Марокко — країна дивовижна. Я міг би багато про неї розповісти. Люди там напрочуд делікатні. Як на мене, не дурніші за нас.

— Як ти гадаєш: німці могли б воювати за Марокко?

— Ні, марокканське питання їх баламутить, це зрозуміло. Проте кайзер — пацифіст. Німці вдають із себе войовничих, так вони думають схилити нас до поступок. Це покер. Князь Монакський, агент Вільгельма Другого, шепнув нам по секрету, що Німеччина нападе на нас, якщо ми не поступимося. Отже, ми поступимося. Але якби й не поступилися, ніякої війни не було б і близько. Подумай лишень, яка несосвітенна дурниця — сьогоднішня війна! Вона була б катастрофічніша, ніж Потоп або Соіїегсіаттетщ11. Тільки й того, що потребувала б менше часу.

Робер говорив зі мною про приятелювання, про симпатію, про ностальгію, хоча, як усяк мандрівець, завтра він знову вибирався на кілька місяців на село, а звідти мав вирватися на сорок вісім годин до Парижа перед самим поверненням до Марокко (або деінде); а проте слова, кинуті в вогонь, яким палахтіло того вечора моє серце, розпалювали солодкі марення. Наші нечасті сходини з ним наодинці, а надто ці, воралися заором у мою пам’ять. Для Робера, як і для мене, то був вечір приязні. Але приязнь, яку я до нього відчував, була не зовсім (боюся) та, яку йому бажалося в мені збудити. Я відчував навіть тінь гризоти з цього приводу. Ще умліваючи млостю, з якою я стежив за його галопуванням та за тим, як він граційно домагався свого, я відчував, що це умлівання викликане тим, що всі його рухи попід стіною, на канапі диктувалися, тлумачилися, можливо, вдачею самого Сен-Лу, а ще більше його коренем і вихованням, його расою.

Непомильний смак не в царині прекрасного, а в царині манер підказує світовцеві