Читати книгу - "Сьомий хрест"

— Сідай, Лотто, — сказав Франц і замовив сидру для жінки й лимонаду для дівчинки.

— Мені ще пощастило, — розповідала Лотта вже іншим, сухим тоном. — Герберт поїхав у Кельн, так його й виказав хтось. Мене теж хотіли взяти. Тут саме сталася аварія в нашому цеху, тріснула труба, я потрапила до лікарні й мало не сконала v там. Хтось із моїх родичів забрав мою дівчинку — вона ще була зовсім маленька — до себе на село. Коли я, нарешті, видужала, дівчинка вже навчилася бігати, а Герберт… Герберта вже не було на світі… А мене вже більше не чіпали, я так і проскочила… Ти не дмухай, а смокчи з соломинки, — сказала вона дівчинці, а Францові пояснила: — Вона вперше п’є лимонад.

Лотта поправила на дівчинці капор і сказала:

— Інколи я рада була б умерти, аби не дочка! Хіба я можу залишити їм мою дівчинку! Не умовляй мене, Франце, і не втішай. Просто іноді я почуваю себе страшенно самотньою. І тоді думаєш: а ви все забули.

— Хто це «ви»?

— Ви! Ви! Ти теж, Франце. Може, ти хочеш сказати, що не забув Герберта? Ти гадаєш, що я не помітила цього по твоєму обличчі? Коли ти мить Герберта забув, то скількох же ти забув інших? А йоли вже й тебе пам’ять врадила… На це вони й розраховують… — І вона повела плечем на сусідній столик, за яким сиділи штурмовики та їхня компанія. — Не заперечуй, ти багато чого забув… І це дуже погано, коли люди так тупіють, що не пам’ятають про лихо, яке нам заподіяли. Але те, що разом із жахливим забувають і про найсвітліше в житті, — це ще гірше. Ти пам’ятаєш, як ми всі боролися? Ну, а я нічого не забула.

Франц якось мимоволі простягнув руку. Легким рухом він відкинув безглузде пасмо волосся з її щоки, погладив її спотворене око і все обличчя, що під його пальцями стало ще бліднішим і холоднішим. Вона опустила очі.

І враз стала значно більш схожою на ту, якою була колись.

Францові навіть здавалося, що досить йому ще кілька разів погладити її — і шрам зникне, і до цього обличчя повернеться колишній блиск і втрачена краса. Але він опустив руку. Вона пильно глянула на нього здоровим оком, що стало зовсім чорне; зіниця розширилась, і око здавалося величезним. Вона витягнула дзеркальце, поотавила його перед собою і поправила волосся.

— Ходімо, Лотто, — сказав Франц. — Ще рано, зайдемо до моїх родичів.

— Ти жонатий, Франце? Твої батьки тут?

— Ні те, ні те: просто родичі. Близьких у мене немає нікого.

Вони мовчки рушили дорогою вгору і йшли майже годину. Дівчинка їм не заважала. Вона бігла попереду, охоплена бажанням підніматися все вище й вище. Дівчинка дуже рідко виходила з Гехста. Вона раз у раз зупинялася ня мить, щоб подивитись, чи далеко простяглася земля» низу і де з нею сходиться небо. «Якщо піднятися дуже високо, — думала дівчинка, — то там можна побачити не села й поля, а щось зовсім інше, кінець усього, місце, звідки виходять хмари й вітер разом з вечірнім світлом».

Франц уже бачив будинок Мангольдів. Він ще не сказав Лотті жодного слова але слова були зараз не потрібні, вони б тільки заважали їм. В кіоску з зельтерською водою Франц купив дівчинці вафлю, а Лотті — плитку шоколаду.

Коли вони увійшли до кухні Марнетів, Августа аж рота роззявила з подиву. Усі вирячили очі на Франца, Лотту й дівчинку. Лотта спокійно привіталася. Вона зараз же заходилася допомагати мити посуд. Від великого, як стіл завбільшки, пирога, на жаль, лишився тільки маленький шматочок. Його дали дівчинці; їй дозволили також піти подивитися на шкляну кулю на клумбі айстр. У кухні коло спустілого, чисто вимитого стола ще сиділо все товариство. Ернст уважно розглядав Лотту і досадував, хоч вона йому не дуже й сподобалася, з того, що Франц, цей флегматичний сонько Франц, все-таки завів собі подружку. Потім пані Марнет поставила на стіл пляшку слив’янки. Усі чоловіки випили по чарочці. З жінок випили Лотта й Ойгені.

Тим часом дівчинка відкрила хвіртку в сад і вийшла на лужок. Вона зупинилась під першою яблунею — дочка Лотти й Герберта, замученого в гестапо.

Спочатку дівчинка бачила перед собою тільки стовбур, вона повела пальчиком по корі. Відтак вона задерла голівку. Віти, покручені й переплетені між собою міцними вузлами, темніють у повітрі; вони непорушні. Дівчинка теж стоїть нерухомо. Листя, що знизу здається чорним, весь час тихо гойдається, а крізь нього цяточками просвічує вечірнє небо: один тільки скісний сонячний промінь пробивається крізь галузки й листя і освітлює щось золоте, кругле.

У кухні всі посхоплювалися з місць: хто зна, що там сталося. Вибігли надвір і подивилися вгору. Потім принесли жердину, якою знімають плоди. Дівчинка ще надто слабосила, і дорослі водять її рукою, що міцно тримав важку жердину, наче величезний олівець. Ось яблуко зачепилося, падає і робить «бум». Добрий вечір, яблучко!

— Можеш взяти його собі, — каже пані Марнет і вважає себе страшенно щедрою.

Фаренберг став перед колоною в’язнів, що її в неділю так