Читати книгу - "Останнє літо"

А дорога завертала дедалі праворуч, до лісу, що ледь мрів. Досі з півдня й з заходу чувся лише віддалений гуркіт артилерії. Аж ось долинули близькі й часті постріли з танкових гармат. Потім кілька ударів із «сорокоп’яток», ще кілька пострілів з танкових гармат і недружний, нарізно, гуркіт «ересів». Минуло кілька хвилин, і там, попереду, ваговито, з відтяжкою, почали бити наші стодвадцятидвохміліметрові гармати.

— Товаришу командуючий, — сказав Прокудін, дивлячись на карту, — може, повернемо? Тут ліворуч ще одна польова дорога…

— Треба буде, і повний назад дамо, — сказав Серпілін. — Воювати з німцями в такому складі не будемо. Немає чим! — І у відповідь на запитальний погляд Гудкова кивнув, щоб їхав далі. — Певно, епізод якийсь відбувся. Зараз на битий шлях вискочимо, стане ясно.

Проте їхав тепер, уважно вдивляючись удалину і прислухаючись до пострілів.

Польова дорога вперлася в зруйнований місточок через струмок. Довелось поморочитися хвилин десять, перш ніж усі три віліси переїхали на той бік. І майже одразу вискочили на битий шлях.

Поблизу вже не стріляли, знову чути було лише віддалений гуркіт. Битим шляхом на захід сунула важка артилерія.

— Спитай їх, скільки вони від річки од’їхали? — наказав Серпілін.

Синцов вискочив з віліса спитати й заразом уточнив, яка це частина. Він уже звик: де й кого б вони не зупиняли, треба було позначити в себе, чиє господарство, місце і час зустрічі з ним. Потім, увечері, повернувшись на командний пункт, Серпілін сам переглядав ці ад’ютантові нотатки: де, коли і з ким зустрічалися протягом дня.

І борони боже того, за чиїм донесенням виходило, що його частини в такий-то час перебували не там, де були насправді. На папері — одне, а на ділі — інше! Цього Серпілін нікому не прощав і, навіть коли справи йшли добре, все одно нещадно вичитував за неправдиве або неточне повідомлення. А втім, він не розрізняв цих двох слів.

Казав: те, що неточне, те й неправдиве! Приблизність у донесеннях — першопричина безглуздих рішень. Якщо не знаєш справжнього розташування своїх частин, май сміливість доповісти: «Не знаю, але вживу заходів, щоб знати!» А коли, не знаючи, вдаєш, ніби знаєш, невідомо, де кінець твоєї брехні. Бо всі, хто візьме на віру твою брехню, потім по висхідній вводитимуть в оману один одного, самі того не відаючи.

Синцов повернувся й доповів, що до річки шість кілометрів, і додав номер полку.

Серпілін задоволено кивнув: полк перебував там, де йому й належало бути, — і сказав Гудкову, щоб їхав до переправи.

Тільки-но розвернулись і поїхали на схід, як назустріч вискочив віліс, що обганяв артилеристів. Водій гнав його так, що мало не зіткнулися бампер у бампер.

Побачивши командарма, з віліса вискочив полковник.

Виявляється, він сам сидів за кермом і почав доповідати Серпіліну так плутаючись, наче був п’яний.

— Відставити, — перебив Серпілін, упізнавши в ньому Земськова — начальника штабу тализінської дивізії, людину загалом урівноважену. — Чому самі за кермом? Для вас що, наказ не писаний?

— Товаришу командуючий, сам сів за кермо, хотів заспокоїтись, поки доїду… — майже викрикнув Земськов, що було не схоже на нього.

— Приведіть себе в порядок, тоді доповісте, що сталося, — сказав Серпілін і виліз з віліса на дорогу.

Земськов поправив на лисій голові кашкета, відсунув назад пістолет, що з’їхав на живіт, і вже розтулив рота, щоб доповісти, а Серпілін знову зупинив його:

— Гудзик…

Земськов навпомацки потягнувся пальцями і застебнув гудзика на комірі.

— Тепер доповідайте…

— Товаришу командуючий, командира дивізії вбито… — і, проковтнувши слину, додав: — Щойно…

— Там? — ткнувши пальцем назад, на дорогу, спитав Серпілін. Його вже насторожило, коли він почув, як недоладно, нарізно стріляли «ереси». І цей безлад, що зачепився в свідомості, примусив зараз подумати, що одне до одного — командира дивізії вбито саме там.

— Просто на дорозі, товаришу командуючий. «Фердинанди» з лісу вискочили… Доповіли, що прямим влучанням снаряда. Їду туди.

— Командирові корпусу доповіли?

— Так точно, доповів. Дістав наказ тимчасово виконувати обов’язки командира дивізії.

— Скільки звідси? — спитав Серпілін. — Два з половиною?

— Так точно.

— Поїдемо разом. Гудков, повертайте. — Серпілін обернувся до Синцова: — Ось саме це ми й чули.

Посуньтеся, пустіть полковника. — Карта з собою? — спитав він Земськова, коли віліс уже рушив.

— З собою.

— Доповісти обстановку можете?

— Можу. Всю останню обстановку маю.

— Обстановку маєте, а командира дивізії у вас просто на дорозі вбивають… Доповідайте! — Серпілін розгорнув планшета.

Та від його слів, що командира дивізії вбивають просто на дорозі, Земськов схаменувся, куди він везе командарма, і замість того, щоб доповідати, сказав:

— Товаришу командуючий, обстановка неясна, прошу зупинитися. Я вам тут доповім. І сам поїду.

— То все ясно, то все неясно, — сердито сказав Серпілін. — Що неясно, доїдемо — з’ясуємо. А поки що доповідайте про те, що вам ясно.

Земськов, як належало, став доповідати обстановку, починаючи з правого флангу, від цієї звичної механічності дедалі опановуючи себе. З його повідомлення виходило, що обстановка в дивізії від ранку змінилася на краще, триває просування до Дніпра трьома дорогами одразу.

За кілька хвилин доїхали до місця події. Дорога втягувалася в ліс. Спершу обабіч з’явилися гайки, потім відкрився порослий чагарником виярок, за яким починався великий ліс. Тут усе й сталося.

У кюветі лежала перекинута сорокап’ятиміліметрова гармата. Друга гармата, постріли якої, мабуть, і чули здалеку, стояла на узбіччі. На ній було збито щит.

Посеред дороги зяяла вирва. На грузовик, що стояв біля вирви, закінчували класти поранених. Тут-таки, на дорозі, тупцяли молодший лейтенант-артилерист і піхотний капітан, що перший підскочив до віліса, коли з нього