Читати книгу - "Останнє літо"

Капітан доповів, що він командир батальйону.

— А де командир дивізії? — озираючись, як про живу людину, спитав Серпілін.

— Поки що ось… — промовив капітан і показав рукою вбік.

Там, у зарослому травою кюветі, скорчившись сидів якийсь чоловік, а поруч нього лежав згорток. Короткий.

Щось загорнуте в почорнілу, промоклу плащ-палатку.

— Зібрали… — сказав капітан, коли Серпілін перейшов через дорогу і втупив погляд у ту плащ-палатку.

Чоловік, що сидів поруч із згортком, підвівся на ноги й повільно виструнчився. То був немолодий, років сорока, лейтенант із неживим, байдужим обличчям. Синцов упізнав Тализінового ад’ютанта, з яким вони колись разом узимку на Слюдянці підбирали після бою в снігу поранених.

— Пряме влучання, — сказав капітан.

Серпілін кивнув і озирнувся на дорогу. Він уже помітив на ній сліди крові. Але тепер озирнувся й подивився ще раз. Потім обернувся до того, що було загорнуте в плащ-палатку, і сказав лейтенантові:

— Розгорніть…

Той нахилився і, взявшись за кінці плащ-палатки, відкинув їх на різні боки.

Тализіна просто не було. Була пам’ять про нього, а нічого, що могло б нагадати про його існування на землі, вже не було.

Серпілін зняв з голови кашкета і з півхвилини постояв мовчки, дивлячись на цей відкритий перед ним згорток.

Потім промовив:

— Загорніть… — Надів кашкета й повернувся до капітана: — Були присутні, коли сталося?

— Так точно, був присутній, товаришу командуючий.

— Доповідайте!

З повідомлення і доповнень полковника Земськова з’ясувалося те, що й можна було передбачити.

Тализін після зустрічі з Серпіліним їздив з місця на місце, підганяючи наступаючі частини. Він і так відзначався добре всім відомою хоробрістю, але зустріч з Серпіліним і прикра розмова з командиром корпусу, певне, підкрутили його ще дужче. До обіду він робив усе, що міг, аби прискорити просування дивізії, — і прискорив.

Задоволений цим, вирішив ще прискорити: наказав полку, що йшов слідом за передовим загоном, рухатися просто в похідній колоні.

Так і просувалися. Командир полку, якби не було поруч начальства, мабуть, сам ужив би заходів охорони, але командир дивізії не лише натискав на швидкість руху, він при цьому ще й сам особисто йшов з колоною. Через те достатніх заходів охорони так і не вжили.

Спочатку Тализін ішов з першим батальйоном, підбадьорював і квапив солдатів. Це не було новиною. В нього була звичка в поході йти пішки то з однією, то з іншою колоною. Потім перейшов у другий батальйон, а тоді в третій, в оцей. Крокував у голові батальйонної колони і розмовляв з командиром батальйону, коли між узліссям і гаєм раптом вивернулися з заростей три «фердинанди» й відкрили вогонь. Батальйон заліг. Тализін наказав розвернути гармати, що йшли в колоні. Одну, перш ніж вона розвернулась, «фердинанд» розбив прямим влучанням, а друга встигла кілька разів вистрілити. Тализін сам підскочив до неї і керував вогнем — німецький снаряд ударив прямо в щит.

Обслуги «катюш», які рухались позаду батальйону, побачили все це і відкрили вогонь по «фердинандах».

Стріляли нарізно, бо йшли з інтервалами. Залпи «катюш» поразки не завдали, проте злякали німців. «Фердинанди» сховалися в лісі.

Артилерія, що йшла за «катюшами», била вже навздогін.

Як наслідок — сім поранених і один убитий на місці — командир дивізії.

А «фердинандів» треба буде ще ловити й добивати з землі чи з повітря.

Земськов доповів, що, від’їжджаючи сюди, зв’язався з танковим батальйоном, який пішов уперед, дав йому координати «фердинандів», а також сповістив їх авіаторам. Почувши це, Серпілін уважно подивився на нього: незважаючи на пережите потрясіння, Земськов не забув у першу ж хвилину зробити все необхідне. Така людина, певно, зуміє командувати дивізією.

— Доганяйте свій батальйон, — сказав Серпілін капітанові.

— Єсть, товаришу командуючий. Я тільки чекав… — Капітан відчув себе винним, але Серпілін перебив його:

— Доганяйте батальйон і негайно вживайте заходів охорони.

— Уже вжито, товаришу командуючий…

— Уже… Дорого доводиться платити за такі «вже»… Ідіть! — Серпілін обернувся до Земськова — Що думаєте робити… — хотів сказати «з тілом», а сказав: — З прахом командира дивізії?

— Не думав ще, товаришу командуючий…

— Виділіть вантажну машину й дайте супровід. Нехай зроблять усе, що вимагає медицина, всі їхні формальності, а потім з’являться до начальника тилу армії, в нього вже будуть вказівки. А вам треба йти вперед, Могильов брати. Завдання на сьогодні відоме?

— Так точно, відоме.

Серпілін зробив паузу. Вона означала: мало сказати «відоме», треба ще й повторити завдання на сьогодні.

Земськов повторив.

— Правильно, — сказав Серпілін. — І зробити лишилося ще багато, інакше до смерку на Дніпро не вийдете. Беріть дивізію в свої руки. Покажіть, на що здатні!

Сказавши це, подивився на Земськова, що безрадісно відповів: «Зрозумів вас!» — і поклав руку йому на плече.

— І я вас зрозумів. Не в таку хвилину вступати б у командування дивізією, та ми над цим не владні, вступаємо, коли війна накаже!

Серпілін сів у віліса й поїхав назад до Рести, назустріч артилерії, що все ще сунула звідти.

Синцов, сидячи ззаду, бачив його широку, зсутулену спину.

Загорнувшись у плащ-палатку і. зчепивши під нею руки, Серпілін їхав і думав про те, про що не мав ні часу, ні права думати там, на шосе. Точніше, подумав і там, але відкинув ті думки як несвоєчасні, не дотичні до того головного, що він зобов’язаний був зробити. І сама ця вихована в собі за довгі роки здатність відкласти, відтиснути вбік настирливі, але несвоєчасні думки, які можна залишити «на потім», була однією з головних рис його суто військової вдачі, рис, значно важливіших від жвавості чи виправки, які найперше впадають в око у військових людей.

Перше потрясіння від несподіваної загибелі Тализіна звично відтиснули невідкладні